Анна Стоун - Леді Вольфрам , Анна Стоун

Слова, сказані Бруно, несподівано увірвалися до його думок. Допомагаючи їй знову лягти, Альбрехт побачив, що вона хоче щось сказати. Голос її сильно охрипнув, не розчувши він нахилився нижче.

– Дякую, мій хороший… – промовила Рада, і на губах у неї з'явилася посмішка. Опустивши голову на подушку, вона знов заплющила очі.

Поправляючи ковдру, Альбрехт почув її рівне дихання. Кілька хвилин дивлячись на неї, хлопець відчув, як по тілу пройшла тепла хвиля. Якась стіна всередині впала, розсипалася на сотні уламків.

Хлопець не зрозумів, що саме сталося. Він просто дивився на цю вредну та гордовиту дівчину з такою ніжністю і теплотою, яких не було раніше.

«Півроку тому мені наснився дивний сон. Я стояв біля озера, а на мене дивилася дівчина з двома об’ємними пучками, які чимось нагадувала вушка. В неї були дивні золоті очі з яких текли сльози. Та дівчина чимось була схожа на тебе... – хлопець втомлено усміхнувся.  – Вона пообіцяла, що знайде мене навіть у іншому часі. Частина мене… Та, що дарована мені долею…»

Альбрехт згадав той випадок на ярмарці й на обличчя набігла тінь. То був лише сон, ніяк не пов’язаний з пророцтвом циганки. В Раду йому не можна було закохуватися. В жодному разі. Бо вона була проклята. Бо потрапила у цей час випадково і хоче повернутися.

Відвівши погляд від неї Альбрехт підвівся і пішов до Бруно, який уже дописував листа Великому герцогу.

- Як ти думаєш, це султан наказав убити Раду та Ніобу? – Альбрехт опустився в крісло поряд

– Мені не хотілося б у це вірити. Тому треба дочекатися, доки прокинеться Рада, і розпитати її. Я питав у Ніоби, але вона нічого не знає. Ми вчора цілий день були разом, тому навряд вона змогла зробити щось не так. А ось Рада... вона тобі не казала, де була цілий день? – відклав перо Бруно.

– Ні! Коли я в неї це питав, прийшла служниця султана, щоб покликати нас на вечерю. Султан хотів з нами поговорити!

– І про що ви розмовляли?

- Він розпитував, чи немає у нас якихось скарг. Йому була цікава наша думка. І ще він пообіцяв дати відповідь! – згадав вчорашню розмову Альбрехт.

- Якось не дуже складається! Може, він ще щось казав? Чи був чимось незадоволений? – стривожено глянув на нього Бруно.

– Ні! – похитав головою Альбрехт. – Хоча… – погляд юнака раптом метнувся до каміна. – Перед цим служниця приносила Раді сукню – подарунок султана! Саме та сукня, яка була отруєна! Чи не хочеш ти сказати, що це він намагався вбити Раду? Навіщо?

– Я такого не казав! Але все одно треба з'ясувати! Султан Омар за не має права завдавати нам шкоди. – відповів Бруно.

- Але він уже завдав! - вигукнув Альбрехт, схопившись з крісла.

- І що ти пропонуєш? Битися з ним? Не сміши мене, давай вирішувати проблеми в міру їх надходження! Якщо навіть султан задумав щось погане, ми не зможемо це дізнатися! – говорячи це, Бруно так сильно стиснув підлокітник крісла, що побіліли кісточки пальців. – Коли я погоджувався на цю поїздку Мерлін обіцяв, що все пройде гладко, тому й дозволив тобі поїхати.