Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн. 2

її! Аж то був усього лишень його гидкий п’яницький вибрик. Він схопив її і використав по-п’яному, як зробив би з першою-ліпшою дівулею в закладі Кралі. А тепер вернувся сюди, зухвалий, глузливий, неприступний. Вона проковтнула сльози і взяла себе в руки. Треба, щоб він ніколи, довіку не дізнався, що вона думає. Ото б він реготав, дізнавшись! Але ні, ніколи йому не дізнатись. Вона швидко глянула на нього і перехопила в його очах давно знайомий їй збентежений і прискіпливий позирк, гострий і насторожений, так наче від її подальших слів залежало щось важливе для нього, наче він сподівався, що ці слова прозвучать... Але чого, власне, він сподівався? Що вона покаже себе дурочкою, розплачеться, щоб йому було з кого насміхатись? Оце вже ні! Скісні брови її зійшлися, обличчя холодно насупилось.

— Я, звісно, підозрювала, що ти маєш зв’язок з цією особою.

— Тільки підозрювала? Тож чом ти не запитала в мене прямо й не задовольнила своєї допитливості? Я б тобі розказав. Я живу з нею, відколи ти й Ешлі Вілкс вирішили, що нам з тобою треба спати в окремих спальнях.

— І в тебе вистачає нахабства стояти тут, переді мною, своєю дружиною, і вихвалятись, що ти...

— Ой, кинь вдавати це доброчесне обурення. Тобі завжди було начхати на те, що я роблю, допоки я сплачував твої рахунки. І ти добре знаєш, що я не був янголом останнім часом. А щодо того, що ти моя дружина... то хіба ти була мені дружиною відтоді, як народилася Гарні? Ти виявилась надміру збитковим підприємством, Скарлет. Краля під цим оглядом куди вигідніша.

— Підприємством? Ти хочеш сказати, що дав їй...

— Правильніше було б, мабуть, сказати — «підпер фінансово». Краля — жінка тямуща. Я хотів, щоб вона домоглася чогось, а їй бракувало тільки капіталу на власний заклад. Кому-кому, а тобі добре відомо, на яке диво спроможна жінка, маючи дещицю готівки. Глянь хоча б на себе.

— Ти порівнюєш мене...

— А що ж, ви обидві — практичні ділові жінки, і обидві досягли успіху. Хоча Краля, звичайно, має переваги проти тебе: вона добросерда й зичлива...

— Вийди, будь ласка, з цієї кімнати!

Рет неквапом рушив до дверей, іронічно звівши вгору одну брову. І як він може так її ображати! — подумала вона з люттю і болем. Він просто з шкури пнеться, аби їй допекти й принизити — вона ж так дожидала його повернення, а він тим часом пиячив і заводив колотнечу з поліцією в бардаку!

— Геть з моєї кімнати й більш ніколи не показуйся тут. Я вже колись сказала тобі це, але у тебе не вистачило вихованості зрозуміти. Відтепер я замикатиму двері на ключ.

— Можеш не завдавати собі цього клопоту.

— Я замикатиму. Після того, як ти повівся тієї ночі... такий п’яний, такий бридкий...

— Ну навіщо ти так, дорогенька! Вже ж не зовсім і бридкий, їй-бо!

— Геть звідси!

— Не заводься. Я йду. І обіцяю тобі ніколи більше тебе не турбувати. Вже все, кінець. А оце ще я подумав, що як моя ница поведінка для тебе нестерпна, можеш узяти розлучення зі мною. Віддаси мені Гарні, і я не заперечуватиму.

— І не подумаю ганьбити свою родину розлученням.

— Але ти не забарилася б зганьбити її, якби міс Меллі померла, правда ж бо? У мене аж голова йде обертом, коли подумаю, як швиденько ти зі мною розлучилася б.

— Ти заберешся чи ні?

— Так, я забираюся. Саме для того я й прийшов додому, щоб тобі це сказати. Я виїжджаю до Чарлстона й Нового Орлеана і... одне слово, в досить тривалу подорож. Я виїжджаю сьогодні.

— О!

— І забираю Гарні з собою. Скажи цій дурній Пріссі спакувати своє манаття. Пріссі я також заберу.

— Я не дозволю тобі забрати мою дитину з цього дому.

— Але це й моя дитина, місіс Батлер. Ти ж не заперечуватимеш, якщо я візьму її з собою до Чарлстона побачитися з бабусею?

— З бабусею, де ж пак! Гадаєш, я віддам тобі дитину, коли ти щовечора там пиячитимеш і ще, чого доброго, почнеш тягати по всяких таких закладах, як у цієї Кралі...

Він у нестямі шпурнув сигару на підлогу, аж вона пропекла запаленим кінчиком килим, і по кімнаті розійшовся запах смаленої вовни. Вмить Рет уже був коло Скарлет, обличчя його почорніло від гніву.

— Якби ти була чоловіком, я б скрутив тобі в’язя за такі слова. А що ти жінка, то я тільки скажу заткнути свою чортову пельку. Гадаєш, я не люблю Гарні, щоб став тягати її по... мою дочку! Ну й дурепа ж ти, Боже милий! Ти от вдаєш таку вже добропорядну матір, але навіть кішка, і то краща мати від тебе! Чи ти хоч що-небудь зробила для дітей? Вейда й Еллу залякала до смерті, і якби не Мелані Вілкс, вони б ніколи й не знали, що таке любов і чулість. Але Гарні, моя Гарні! Гадаєш, я не зумію краще подбати про неї, ніж ти? Гадаєш, я дозволю тобі застрахати її і зробити безвільною, як ти вже зробила безвільними Вейда й Еллу? Чорта лисого! Накажи спакувати речі Гарні і щоб за годину вона була готова, бо інакше, попереджую тебе: те, що сталося тієї ночі, видасться тобі за іграшку проти того, що буде. Я завжди був тієї думки, що якби тебе добряче відшмагати, це б стало тобі у великій пригоді.

Рет крутнувся на підборах і, не встигла Скарлет і відповісти, прудко вийшов з кімнати. Вона чула, як він пройшов до дитячої і відчинив двері. Враз розкотилося радісне тріо дитячих голосів, і Гарні, випередивши Еллу, спитала:

— А де ти був, татку?

— Ходив полювати на зайчика, щоб із нього пошити кожушок для маленької Гарні. Ану-но, цмокни свого дорогенького татка, Гарні... і ти теж, Елло.

Розділ LV

— Дорогенька, мені не треба ніяких пояснень від тебе, і я не збираюся їх вислуховувати,— рішуче сказала Мелані, лагідно затуляючи долонею тремтячі уста Скарлет і не даючи їй говорити.— Це образа для тебе самої, і для Ешлі, й для мене, коли ти припускаєш навіть думку, що між нами потрібне якесь пояснення. Таж ми втрьох були... ми ж були як солдати, що стільки років спільно протистояли світові, і мені сором,