Джоан Роулінг - Бентежна кров, Джоан Роулінг

— Не знала,— відповіла Робін, розвертаючи машину.

— Мабуть, це отут і було,— провадив Сатчвелл з нездоровим задоволенням.

«Так само в АК. Так само в АК». Робін спіткало нове прозріння. Талбот шукав паралелі в гороскопах Сатчвелла і Кроулі — само-проголошеного Звіра, Бафомета, найпорочнішого чоловіка на Заході. «Зв’язок з РАС»: ну звісно, йдеться про Роял-Лемінгтон-Спа.

Чому по кількох місяцях розслідування Талбот вирішив, що Сатчвелл — єдиний з підозрюваних — заслуговує на повний натальний гороскоп? Адже алібі в нього було залізне. Це поновлення інтересу — симптом Талботової хвороби й викликане збігом у місці народження Сатчвелла та Кроулі? Чи він виявив у алібі Сатчвелла слабке місце, про яке не написав? Сатчвелл просторікував про своє життя в Греції, про живопис і про занепад, що спіткав стару добру Англію, а Робін вчасно гмикала й підтакувала, подумки перебираючи елементи Сатчвеллового гороскопа, що захопили цікавість Талбота.

Марс у Козерогу: сильна воля, рішучість, але часті нещасні випадки.

Місяць у Рибах: невроз / розлад особистості / виправдання / нечесність.

Лев у асценденті: не знає міри / відкидає всі вимоги до себе.

До Ворика доїхали за півгодини і, як і обіцяв Сатчвелл, опинилися в місті, яке не мало взагалі нічого спільного з білим півмісяцем Лемінгтон-Спа. Старовинна кам’яна арка нагадала Робін про Клеркенвелл. Вони проминали фахверкові будинки, бруковані вулиці, круті узвози й вузькі провулки.

— Підемо до «Сарнюка»,— сказав Сатчвелл, коли Робін припаркувалася на міському майдані.— Він тут споконвіку. Найстаріший паб у місті.

— Як скажете,— усміхнулася Робін, перевіряючи, чи не забула записник.

Удвох вони прогулялися центром Ворика. Сатчвелл указував на цікавинки, варті, на його погляд, уваги. Він був з тих чоловіків, яким неодмінно треба торкатися, тож він раз у раз поплескував Робін по руці, щоб привернути увагу, взяв її під руку, коли перетинали вулицю, і взагалі дорогою до Сміт-стріт тримався з нею досить владно.

— Зазирнемо? — спитав Сатчвелл, коли їм трапилася художня крамниця, і, не чекаючи на відповідь, повів її туди.

Там він почав перебирати пензлі й фарби і з недбалою бундючністю пасталакав про сучасне мистецтво й недолугих критиків. «Ох, Марго»,— подумала була Робін, а тоді уявила, як Марго — яку вона ніби носила з собою у голові — судить про неї за Метью з його нескінченними історіями про власні спортивні звитяги й чимдалі пом-пезнішими просторікуваннями про підвищення і бонуси, і їй стало соромно й ніяково.

Врешті-решт дійшли до пабу «Сарнюк», з низькими стелями й головою оленя на вивісці, і зайняли столик на двох у дальньому кінці зали. Робін мимохіть відзначила збіг: стіна за спиною Сатчвелла була завішана головами рогатих тварин, серед яких було опудало оленя і пофарбовані бронзовою барвою моделі антилопи й барана. Навіть меню прикрашали рогаті обриси оленячих голів. Робін замовила дієтичну кока-колу, намагаючись не думати про рогаті зодіакальні знаки.

— Ви не проти,— сказала вона, коли офіціантка відійшла до бару,— якщо я поставлю кілька питань про Марго?

— Так, прошу,— відповів Сатчвелл, усміхнувшись так, що знову стало видно темні плями на зубах, а сам негайно поринув у читання меню.

— Не проти, якщо я записуватиму? — спитала Робін і дістала записник.

— Записуй на здоров’я,— так само усміхнено відповів Сатчвелл, підвівши від меню здорове око та стежачи за рухами Робін, яка розгорнула записник і клацнула ручкою.

— Я наперед перепрошую, якщо ці питання...

— Точно не хочеш нормально випити? — спитав Сатчвелл, який замовив пиво.— Гидко пити самому.

— Та я ж за кермом,— відповіла Робін.

— Так лишайся ночувати. Та ні, не в мене,— швидко додав він, вишкіривши зуби (у виконанні такого немолодого чоловіка вийшла гримаса хтивого сатира).— Я до того, шо ти ж можеш піти до готелю і записати це на рахунок клієнтів. Я так розумію, ти з родичів Марго маєш на цьому нормальний зиск?

Робін просто усміхнулася і відповіла:

— Мені треба вертатися до Лондона, надто багато справ. Було б дуже корисно дізнатися більше про Марго,— додала вона.— Як ви познайомилися ?

Сатчвелл переказав історію, яку Робін уже знала: як його запросили до клубу «Плейбой» і там він побачив довгоногу дев’ятнадцятирічну дівчину з кролячими вушками і хвостом.

— І ви потоваришували?

— Ну,— мовив Сатчвелл,— не знаю, чи це так називається.

Споглядаючи Робін холодним оком, він додав:

— То був міцний сексуальний зв’язок. Вона була ще цнотлива, щоб ти знала.

Робін тримала офіційну усмішку. Він її не збентежить.

— Їй було дев’ятнадцять років, мені — двадцять п’ять. Красуня,— зітхнув він.— Шкодую, шо не зберіг її портрети, які робив, але коли вона зникла, стало якось недоречно тримати їх у себе.

Робін ніби почула Унин голос: «Марго йому дозволяла себе фотографувати. Ну, самі розумієте, які то були фото». Мабуть, Сатчвелл говорив про такі сміливі «портрети», бо навряд чи він почував би провину за якийсь безневинний кадр.

Офіціантка принесла пиво для Сатчвелла й кока-колу для Робін. Замовили їсти; швидко проглянувши меню, Робін попросила салат з куркою і беконом, а Сатчвелл замовив стейк і смажену картоплю. Коли офіціантка пішла, Робін спитала, уже знаючи відповідь:

— Ви довго були разом?

— Та кілька років загалом. То розбігалися, то збігалися. Вона сердилася, шо в мене бувають інші натурниці. Ревнива була. Не для ролі музи митця народилася Марго. Не любила сидіти зі стуленим ротом, ха-ха... та не думай, я в Марго Бамборо закохався був по вуха. То вам була не просто якась плейбоївська кролиця!

«Ще б пак,— подумала Робін, тримаючи ввічливу усмішку.— Людина на лікарку вивчилася».

— Ви її малювали?

— Так,— відповів Сатчвелл.— Кілька разів. Кілька