Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

і щастя, і радітимеш, бо задовго до того знав ціну тому пізнанню. Людина надто щаслива у хворобі. І я був тоді щасливий, поставши перед великою хворобою світової війни. Я міг дати волю всім своїм гарячковим фантазіям, які звичайно притлумлював. Я був вільний, і на мене чигала небезпека.

Я вже знав, що свого кузенка Йозефа Бранка і його друга Манеса Райзіґера люблю більше, ніж усіх своїх колишніх приятелів, за винятком хіба що графа Хойницького. Тоді я уявляв собі війну надто простою і легковажною. Принаймні я належав до тих численних людей, які вірили, що можуть крокувати у гарнізонних колонах, якомога тіснішим гуртом, коли не один біля одного, то однаково майже поряд. Я уявляв собі, я хотів залишатися з моїм двоюрідним братом Йозефом Бранком і його другом Манесом Райзіґером.

Проте часу не можна було гаяти. У ті дні загалом усіх пригнічувало важке відчуття, що в нас уже немає часу: немає часу насолоджуватися вузьким простором, який ще дозволяв нам жити, і навіть немає часу чекати смерті. Власне, ми тоді вже не знали, чи ми прагнемо смерті, а чи сподіваємось вижити. Для мене і для таких, як я, то були години найвищого життєвого напруження: години, коли смерть — уже не безодня, в яку судилось колись упасти, а радше протилежний берег, куди можна перескочити одним стрибком, — і кожен знає, як довго тягнуться секунди перед таким стрибком.

Само собою, спершу я поїхав додому, до матері. Вона певне не сподівалася побачити мене знову, проте вдала, ніби й справді чекала мене. То одна з материнських таємниць: вони ніколи не зрікаються бажання знову побачити своїх дітей, вони не вірять у їхню смерть, навіть коли ті справді мертві; і якби сталося диво, і мертве дитя раптом постало б перед своєю матір’ю, вона прийняла б його у свої обійми так природно, наче воно прийшло не з того світу, а з якоїсь далечіні. Мати завжди чекає повернення своєї дитини: цілком байдужа до того, чи дитина забилась у далекі краї, чи заблукала в ближніх або взагалі покинула цей світ. Так чекала мене моя мати, коли я з’явився в неї десь о десятій ранку. Вона сиділа, як звичайно, у фотелі, щойно закінчивши снідати, тримаючи перед очима, на яких поблискували овальні старосвітські окуляри у сталевій оправі, якусь газету. Коли я увійшов, вона зняла окуляри, і газета мало не випала їй з рук.

— Цілую твою руку, мамо! — мовив я і, підійшовши до неї, вийняв у неї з рук газету.

За мить я відчув материне лоно. Вона поцілувала мене в губи, щоки, чоло.

— Прийшла війна, — сказала вона, наче хотіла приголомшити мене тією новиною; наче звернула увагу на війну лише тоді, коли я зайшов додому, аби попрощатися з нею, своєю матір’ю.

— Почалася війна, мамо, — відказав я, — тож я прийшов з тобою попрощатись. Я хотів би, — докинув я по хвилі, — одружитися з Елізабет, перш ніж піду на війну.

— Навіщо ж одружуватися, — спитала моя мати, — коли ти все одно йдеш на війну?

І провадила далі, як усі матері. Коли я, її син, накладу життям, то вона хотіла б сама оплакати мою смерть. З іншою жінкою вона не хоче розділити ані маєтків, ані втрати.

Вона вже давно здогадувалася, що я кохаю Елізабет (Елізабет вона добре знала). Моя мати вже давно побоювалася, що одного дня втратить свого єдиного сина, віддавши його іншій жінці, що було для неї ще гірше, ніж віддати його смерті.

— Дитя моє, — мовила вона, — тільки ти сам можеш і повинен вирішувати свою долю. Ти хочеш одружитися, перш ніж іти на війну. Я це розумію. Я — не чоловік, я зроду не бачила війни, я геть не знаю армії. Та я знаю, що війна — то щось жахливе і що на ній тебе можуть убити. Зараз мить, коли я можу сказати тобі правду. Я не хотіла б, щоб Елізабет мучилась. Я і за інших обставин не заважала б вам побратись. Але я ніколи не сказала б тобі правди. Одружуйся і будь щасливий, якщо на те воля обставин. І на цьому кінець! Тепер поговорімо про інше: коли ти заступаєш на службу? І куди?

Уперше в моєму житті мати мене збентежила, так, трохи збентежила. І я зміг хіба що кинути їй у відповідь куцу фразу: «Я скоро повернуся, мамо!», яка й досі видається мені блюзнірством.

— Приходь обідати, хлопчику мій, — сказала вона, ніби нічого в світі не змінилось, і вона говорила так, як завжди, — в нас сьогодні на обід шницель і клюцки зі сливами.

То була для мене чудова маніфестація материнської доброти: клюцки зі сливами ніби звалилися з неба тоді, коли я готувався до смерті. Зворушившись, я був ладен впасти перед матір’ю навколішки. Проте тоді я був надто юним, аби не соромлячись виявляти зворушення. І відтоді я знаю, що слід бути дуже зрілим і принаймні доволі досвідченим, щоб сором не заважав виявляти почуття.

Як завжди, я поцілував матір у руку. Її рука — ніколи її не забуду — була ніжна, тонка, з голубими прожилками. Крізь темно-червоні шовкові ґардини, що ніжно приглушували барви, до кімнати, мов тихий, святково вбраний гість, уливалося світло. Навіть бліда рука моєї матері стала тепер червона, свята рука у прозорій рукавичці, зітканій з ниток вранішнього сонця. І казкове щебетання пташок у нашому саду здавалося мені майже таким самим близьким і водночас таким чужим, як рідна, закутана в червоні тіні материна рука.

— Мені не можна гаяти часу, — випалив я.

І рушив до батька моєї коханої Елізабет.

XIV

Батько моєї коханої Елізабет був тоді добре знаним, ба навіть знаменитим капелюшником. Із звичайнісінького цісарського радника він зробився незвичайним угорським бароном. Саме примхливі звичаї старої монархії вимагали часом, щоб комерційні радники австрійської провінції робились угорськими баронами.

Як на мого майбутнього тестя, то війна нагодилася вчасно. Він був надто старий, аби