Віктор Гюго - Знедолені

життя прожив у мундирі, в застебнутій портупеї, з еполетами на плечах, з почорнілою від порохового диму кокардою, з важкою каскою на голові, в польових бараках, у таборах, на бівуаках, у санітарних фургонах, — і який після двадцятьох років великих війн повернувся додому зі шрамом на обличчі, усміхнений, спокійний, чистий, як дитя, зробивши все для Франції й нічого супроти неї.

Маріус сказав собі, що ось настав і його час, що, за прикладом батька, і він повинен бути сміливим, безстрашним, завзятим, бігти назустріч кулям, підставляти груди під багнети, проливати свою кров, шукати ворога, шукати собі смерті, що й він скоро вийде на поле битви, і що це поле битви — вулиця, а війна, в якій він візьме участь, — війна громадянська.

Наче безодня розкрилась перед Маріусом, і він затремтів із голови до ніг.

Він подумав, що, мабуть, дарма так гірко жалкував за батьковою шпагою, яку дід продав тандитникові. Мабуть, добре вона вчинила, ця доблесна й незаплямлена шпага, коли вислизнула від нього і гнівно зникла в безвість. Либонь, вона передбачила майбутнє, передбачила заколот, війну у вуличних рівчаках, постріли з-поза куп вивернутої бруківки та з підвальних душників, удари, завдані в спину. Мабуть, повернувшись із полів Маренго та Фрідланда, ця шпага не хотіла йти на вулицю Шанврері. Маріус сказав собі, що якби вона була тепер із ним, якби він прийняв її в руки біля узголів’я умирущого батька, якби посмів узяти на цю битву, де французи битимуться з французами на вуличному перехресті, то, певно, вона обпекла б йому руки й запалахкотіла, як меч архангела! Яке щастя, сказав собі Маріус, що батькова шпага дісталась тандитникові! Хай вона краще іржавітиме в залізному брухті, ніж кривавитиме тіло вітчизни!

І Маріус гірко заплакав.

Це було жахливо. Але що ж йому робити? Жити без Козетти він не міг. Вона поїхала, і він мусить умерти. Хіба не дав він їй слова честі, що помре? А вона знала це — і поїхала; виходить, вона хоче, щоб Маріус помер. І, звичайно, вона зовсім не любить його, адже поїхала, не сказавши ні слова, не пославши листа, хоч знала його адресу. Тож навіщо тепер жити? А до того ж хіба міг він прийти сюди й відступити? Втекти від небезпеки! Покинути друзів, які чекають його! Які потребують його допомоги! Яких жменька проти цілої армії! Зрадити все зразу: кохання, дружбу, своє слово! Виправдати своє боягузтво патріотизмом! Ні-ні, ні в якому разі! Якби батьків привид був тут і побачив, що Маріус утікає, він ударив би його плазом шаблі і крикнув: «Іди, боягузе!»

Розшарпуваний суперечливими думками, юнак похнюпив голову.

Та раптом він знову підвів її. Коли ти дивишся в очі смерті, тобі відкривається істина, і перед внутрішнім зором Маріуса вулична війна зненацька постала зовсім в іншому світлі. Хоч сумніви досі терзали його, але на кожен він тепер знаходив відповідь.

Поміркуймо, чому це його батько мав би обуритись? Хіба не буває, що повстання підноситься до рівня благородного обов’язку? Хіба принизливо для сина полковника Понмерсі взяти участь у битві, яка ось-ось почнеться? Правда, тут боротьба точитиметься не за священну землю вітчизни, але за святу ідею. Батьківщина тужить — це так; але людство вітає повстання. Та й чи справді батьківщина тужить? Франція стікає кров’ю, зате торжествує свобода; а заради торжества свободи Франція забуде про свої рани.

І зрештою, що таке громадянська війна? Хіба є війна з чужоземцями? Хіба всяка війна між людьми — не війна між братами? Війна визначається тільки її метою. Немає ні війн із чужоземцями, ні війн громадянських; є тільки війни справедливі й несправедливі. Монархію теж можна вважати зовнішнім ворогом. Деспотизм порушує кордони справедливості так само, як вторгнення ворога порушує кордони географічні. Перемогти під Аустерліцом — великий подвиг; взяти Бастилію — грандіозний.

Отак міркуючи й досі вагаючись, пригнічений, але сповнений рішучості, Маріус оглядав неуважним поглядом відгороджений барикадою закутень вулиці. Повстанці розмовляли впівголоса, не рухаючись, і в цьому примарному спокої відчувалося напружене очікування близьких і грізних подій. Над ними, у слуховому віконці четвертого поверху, Маріус помітив якогось глядача, що начебто пильно спостерігав за всім. То був убитий Кабюком воротар. Здавалося, мертвий придивлявся тих, хто мав невдовзі померти. Від голови вбитого стікала аж до другого поверху цівка крові.

Книга тринадцята

Велич розпачу

1. Прапор. Дія перша

Усе ще ніхто не з’являвся. На Сен-Меррі видзвонило десяту. Анжольрас і Комбефер із карабінами в руках мовчки сиділи біля проходу при великій барикаді й дослухалися, намагаючись почути шурхіт кроків, хай який глухий і далекий.

Зненацька в похмурій тиші від вулиці Сен-Дені почувся дзвінкий і веселий голос; він виспівував на мотив старовинної народної пісні «Світить місяць» куплети, що кінчалися криком півня:

В сльозах мій ніс прегарний,

Розпух він — ого-го!

Пришли мені жандармів,

Приятелю Бюго.

На них шинелі сині

І шабля на боку.

Погомоню я з ними.

Ку-ку! Ку-ку-рі-ку!

Вони потиснули один одному руку.

— Це Гаврош, — сказав Анжольрас.

— Він попереджає нас, — додав Комбефер.

По безлюдній вулиці залопотіли прудкі ноги, і якесь створіння спритно, мов акробат, перелізло через перекинутий омнібус. Засапаний Гаврош стрибнув з барикади й вигукнув:

— Де моя рушниця? Вони йдуть!

Повстанців наче вдарило гальванічним струмом; почулося шарудіння рук, що намацували рушниці.

— Може, візьмеш мій карабін? — запитав Анжольрас.

— Я хочу велику рушницю, — відповів Гаврош.

І взяв рушницю Жавера.

Два вартові покинули свої спостережні пости й повернулися майже водночас із Гаврошем. Один стояв на чатах у кінці вулиці, другий — на Малій Жебрацькій. Той, хто вартував на вулиці Проповідників, залишився на посту — отже, з боку мостів та ринків ніхто не наближався.

Вулиця Шанврері, де у відблиску світла від смолоскипа, яке падало на прапор, можна було розгледіти лише кілька кругляків, здавалася величезними ворітьми, розчиненими в туман.

Кожен зайняв своє бойове місце.

Сорок три повстанці, серед них Анжольрас, Комбефер, Курфейрак, Боссюе, Жолі, Баорель і Гаврош, стояли навколішках за великою барикадою, тримаючи голови на рівні її гребеня й навівши рушниці та карабіни на вулицю — зосереджені, мовчазні, щохвилини готові відкрити вогонь. Шестеро бійців під командою Фейї з рушницями на прицілі стояли біля вікон на обох поверхах «Коринфа».

Так збігло кілька хвилин. Потім із боку Сен-Ле виразно почувся шурхіт розмірених кроків. Спочатку ледь чутний, він помалу перейшов у важкий лункий тупіт, що неухильно наближався. Можна було подумати, що то кам’яна хода страшної примарної статуї, чиє ім’я Легіон. Кроки наблизились