Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі - Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі

— І вам не зрозуміло, тату? — спитав Дата Магалі по якійсь хвилині.

Магалі Зарандіа хотів був промовчати, але, побачивши, що мовчанка затягується, проказав неголосно:

— Та я знаю, тільки...

— Що знаєш? — обернулася до нього ігуменя.

— Чому він це робить...

— Чому?

— Немає сили не робити, ось чому.

— Зовсім ні до чого ці твої слова! Немає сили інакше робити — це ще не причина. А я запитую про мету... Власне... я хотіла б знати, чому він інакше не може.

— А чому, скажи мені, матушко, церква проповідує: «Не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не свідкуй неправдиво, шануй свого батька та матір»? — спитав Магалі Зарандіа, а я швиденько так:

— Від Марка, десять, дев’ятнадцять.

— Заради несхитності моралі, заради звеличення любові, заради вибавлення зачатків зла в людині,— відповіла Єфимія.

— А навіщо це потрібно? — спитав Дата Туташхіа.

— Хто злий — той народові своєму ворог, він винищує і розбещує свій народ. А добрий — це сила, яка народ об’єднує і пособляє його величі, він захисник народу. Від злого не чекай любові ні до народу, ні до рідної землі. Серце його пожадливе, а дух себелюбний. А той, хто високий духом, має за свій обов’язок діяти на благо вітчизни, народу й ближнього свого, а настане час, він і життя своє принесе на цей вівтар. Ось навіщо потрібні заповіти нашої церкви! — мовила ігуменя Єфимія.

— Виходить, матушко, відданість вітчизні й самозречення — доля самих лише благородних людей,— сказав Магалі Зарандіа.— Але ж у бою гинуть і погані люди?!

— Їх женуть — вони й гинуть. Один суду боїться, інший — кулі в спину,— відповіла на те Єфимія і підняла руку. Я не встигла вдуматися ні в запитання Магалі, ні у відповідь ігумені й сказала перше, що спало на думку:

— «Бо багато покликаних, та вибраних мало!» Від Луки, чотирнадцять, двадцять чотири.

— Суворо судите, матушко! Той теж син своєї землі, кого покликала вона виконати свій обов’язок, і він пішов, і загинув за неї. Отак би краще сказати! — заперечив Магалі Зарандіа.

— Народ і вітчизна! — мовив Дата Туташхіа і обернувся до Тамар Зарандіа: — А як ви, мамо, нас учили?

— Перш ніж зробити щось або сказати, подумай спочатку, чи буде діло твоє або слово корисне народові, вітчизні, ближньому твоєму.— Тамар говорила повільно, ніби для себе.— Так учила я вас, діти мої. І батько наш учив вас цьому. І всі батьки й діди нашого роду вчили так своїх дітей.

— Ось вам і причина, й мета! — закінчив Магалі Зарандіа жінчину думку.

— Іншої причини й іншої мети у мене не було в житті,— сказав Дата Туташхіа.— Лише проповідями нічого не зробиш. Самі бачите — спаскудився народ. Сила потрібна. «Страх породжує любов», страх! У боротьбі із злом самим добром не обійдешся...

— «Краще для вас, щоб один чоловік прийняв смерть за людей, аніж щоб увесь народ мав загинути». Від Іоанна, одинадцять, п’ятдесят,— мовила я сама до себе, але ігуменя Єфимія почула мене й сказала:

— «Він демона має і несамовитий!» — сказала ігуменя, і слова її, як мені здалося, були звернені і до мене, і до Дати Туташхіа.

— Від Іоанна, десять, двадцять,— промовила я, вже читаючи по її обличчю, що назавтра я приречена голодувати, якщо тільки моя наставниця не вигадає для покарання чогось гіршого...

— Ну, а тепер ось що...— Магалі Зарандіа дивився вже тільки на свого Дату: — Я не думаю, щоб усе на світі було так, як говорила матушка Єфимія. Але один сумнів вона заронила в мою душу. Ти хочеш викорчовувати зло, так? А від того, що ти робиш, серед людей помножується зло, і одержуєш ти плоди зовсім не ті, яких чекаєш... Чи розумієш, що я кажу? Де було одне зло — постало п’ятеро, іще менше совісті стало в людей. Усе виходить усупереч тому, що ти задумав!..

— Усе перевірено. Іншого шляху немає, та й іншого виходу не знайти.— У Датиній відповіді були і твердість, і навіть затятість.

— Є! — не відступала й ігуменя.

— Де, як і в чому? — запитав Дата.

— У доброчесності, грішна твоя душа, в доброчесності!

— А що воно таке, матушко,— доброчесність? — засміявся Дата.

— Доброчесність?.. Не вдавайся до крайності ні тоді, коли знаходиш, ні тоді, коли оддаєш. Доброчесність лежить посередині між несправедливо нажитим і непристойно змарнованим. Де сила забула про справедливість І мудрість — там доброчесності не шукай. Ти — людина крайнощів, а доброчесність — це поміркованість. Ти мене розумієш? — спитала матушка Єфимія.

— Служити вітчизні, простуючи шляхом поміркованості й доброчесності... І це в нашій країні? Серед наших людей?.. Неможливо!..— вигукнув Дата Туташхіа.

— Тоді перебирайся в країну, де це можливе!

— А де та країна, матушко?!

— Великі гріхи твої, Дато, і не такий ти, щоб махнув рукою на все, що за спиною, забув і без докорів і турбот дожив ту частину життя, що лишилася. Замучишся, згризе тебе совість, душа покличе гріхи замолити. З доброї волі ти повинен прийняти страждання! — У словах ігумені прозвучав важливий і незрозумілий зміст, який вона вклала в них. Але Дата Туташхіа, здавалося, вловив його, збагнув, він подався вперед, на обличчі в нього — цікавість і бажання знати.— Серед грузинів були люди, котрих життя змусило до насильства, і довелося їм загинути, не замоливши гріхів. Народ забув їх. Були й такі, що покаялися у вчиненому злі і з своєї волі прийняли муки, аби спокутувати провину. Ті люди самі замкнули коло свого життя, і земна їхня доля набула завершеності, вчинене зло вони осяяли ореолом добра і мучеництва, і тепер народ поклоняється їм, як ідолам. Насильство, вчинене навіть заради добра й щастя народу, лиш тоді буде виправдане в очах народу, коли спокутує себе терновим вінком мучеництва.

— Що ж порадите ви мені, матушко Єфиміє? — спитав Дата Туташхіа, посміхаючись лукаво.

Ігуменя розгубилась — я вперше бачила це. Я чекала, що зараз вона почне говорити, як завжди, твердо й прямо, на все маючи відповідь і свою думку, та цього не сталося. Опустивши голову і втупившись у пелену свого плаття, вона почала ледь чутно:

— Ти талановитий, Дато. Навіть дрібні помилки таких людей, як ти, коштують народові дорого,