Герман Мелвілл - Мобі Дік, Герман Мелвілл

та мергелях; на єгипетських скрижалях, чия стародавність майже надає їм подоби скам’янілостей, ми теж знаходимо безсумнівні відбитки його плавця. В одному з залів великого Дендерського храму років із п’ятдесят тому відкрили на гранітній стелі вирізьблену й розмальовану планісферу, густо заселену кентаврами, грифонами та дельфінами, подібними до гротескних зображень на новітніх небесних глобусах. Поміж ними, як і споконвіку, плавав старий Левіафан; на тій планісфері він уже плавав за багато сторіч до того, як народився Соломон.

Не годиться оминати тут і ще одного дивного свідчення щодо стародавності кита в його справжній, уже після-потопній кістяній подобі, яке записав вельмишановний Іоанн Лев, що подорожував у давнину по Берберії. 152

«Недалеко від моря вони мають храм, крокви й сволоки в якому зроблені з китових кісток, бо в тих краях на берег часто викидає велетенських мертвих китів. Прості люди вважають, ніби бог наділив цей храм такою таємничою силою, що жоден кит не може пропливти повз нього й лишитися живим. Але істина в тому, що по обидва боки від храму на березі є гострі скелі, які виступають на дві милі в море, і кити, налетівши на них, знаходять тут свою смерть. Там зберігають як чудо китове ребро неймовірної довжини: поставлене кінцями на землю, воно утворює арку, вершини якої не може дістати рукою чоловік, що сидить верхи на верблюді. Мені сказали (пише Іоанн Лев), що це ребро вже стояло там і за сто років до того, як я його побачив. Їхні літописці твердять, що пророк, який провістив Магомета, вийшов із цього храму, а декотрі запевняють, ніби кит виригнув пророка Йону на берег біля підніжжя цього храму».

В цьому африканському храмі кита я зоставляю вас, читачу, і якщо ви нентакітець, та ще й китобій, то ви безмовно помолитеся там.

 

105
ЧИ МЕНШАЮТЬ РОЗМІРИ КИТА? ЧИ ВІН МАЄ ЗНИКНУТИ?

 

 

Оскільки цей Левіафан приплив до нас із самих витоків Вічності, до речі буде спитати, чи не дегенерував у довгій низці поколінь первісний огром його предків.

Але, дослідивши це питання, ми пересвідчуємося, що не тільки сучасні кити більші від тих, чиї скам’янілі рештки знаходять у відкладах третинної системи (яка охоплює певний геологічний період, що безпосередньо передував появі людини), а й серед тих викопних китів, котрих знаходять у третинних відкладах, знайдені в їхніх молодших верствах переважають розмірами китів із давніших верств.

З усіх китів-преадамітів, розкопаних досі, найбільший - алабамський, згаданий у попередньому розділі, і скелет його був завдовжки менший, ніж сімдесят футів. Тим часом, як ми вже бачили, мірна стрічка визначає довжину великого сучасного кита в сімдесят два фути. А я чув з вірогідних джерел, від китобоїв, що траплялося вполювати кашалотів, які мали повну довжину близько ста футів.

Та чи не може бути й так, що сучасні кити, хоча вони й більші від китів із давніх геологічних епох, від часів Адама все ж таки трохи здрібніли?

Безперечно, ми мусимо дійти до такого висновку, коли повіримо таким добродіям, як Пліній та природознавці давнини взагалі. Бо Пліній оповідає нам про китів, які займали цілі акри площі, а Альдрованді 153 - про інших, які мали довжину вісімсот футів - не кити, а цілі мотузницькі повітки й Темзинські тунелі! І навіть у часи Бенкса й Солендера, природознавців експедиції Кука, ми зустрічаємо члена Датської Академії наук, який визначає довжину одного з видів ісландських китів (reydansiskur, тобто «Зморшкувате Черево») в сто двадцять ярдів, тобто триста шістдесят футів. А Ласепед, французький натураліст, у своїй старанно опрацьованій історії китів, на самому початку книжки (с. 3), установлює довжину справжнього кита в сто метрів, тобто триста двадцять вісім футів. А ця праця опублікована не далі як у 1825 році.

Та чи повірить хто з китобоїв таким байкам? Ні. Сьогоднішній кит такий завбільшки, як і його предки за часів Плінія. І коли я попаду туди, де Пліній тепер, то я, китобій (не те що він), не побоюся сказати йому це в вічі. Бо я нездатен зрозуміти, як це може бути, що тим часом як єгипетські мумії, поховані за тисячі років до народження Плінія, у своїх саркофагах менші на зріст, ніж сьогоднішній кентуккієць навіть без чобіт, а худоба та інші тварини, вирізьблені на найдавніших єгипетських і ніневійських плитах, коли судити з пропорцій зображення, недвозначно свідчать про те, що сьогоднішні породисті, добре годовані, премійовані смітфілдські корови не те що рівні найжирнішим із жирних фараонових корів, а значно переважають їх розмірами,- перед лицем усіх цих фактів я нездатен зрозуміти, як це могло статися, що з усіх тварин тільки один кит чомусь здрібнів.

Та лишається ще одне питання, яке часто порушують найглибокодумніші з нентакітців. А саме: як узяти до уваги майже всевидющих марсових на щоглах китобійних суден, що нині проникають уже й крізь Берінгову протоку і взагалі в найдальші та найпотаємніші шухлядки й рундучки світу, і ті тисячі гарпунів та списів, що їх метають попід узбережжями всіх континентів, то чи може левіафан ще довго витримувати таку затяту гонитву й таку безжальну різанину? Ось про що йдеться. Чи не буде він кінець кінцем винищений в yсіх морях, і останній кит, як і остання людина, докурить останню свою люльку, а тоді й сам розвіється з останнього хмаркою диму?

Коли порівняти горбаті табуни китів із горбатими табунами бізонів, які менш ніж сорок років тому десятками тисяч паслися по преріях Іллінойсу та Міссурі, струшуючи своїми дротяними гривами і похмуро поглядаючи з-під насупленого, як грозова хмара, лоба на ті місця, де тепер стоять над річками багатолюдні міста і де чемний маклер продає вам землю по долару за дюйм, то це порівняння начебто становить невідпорний доказ того, що гнаний і цькований кит так само не втече від швидкого вигублення.

Та треба розглянути це питання і в іншому світлі. Хоча ще так недавно - менше, ніж становить пристойний людський вік,- бізонів у Іллінойсі було більше, ніж тепер живе людей у Лондоні, а на сьогоднішній день у тих краях із них не зосталося жодної ратиці, і хоч причиною такого дивовижного вимирання став спис у руках людини, одначе зовсім інакша природа китобійного промислу рішуче перешкоджає тому, щоб левіафана спіткав такий безславний кінець. Сорок чоловік на одному