Микола Данилович Руденко - У череві дракона

— Війна ж закінчиться, — мовив Василь. — Хіба тоді вам не жалко буде?

— Мені й зараз жалко, та що з того?.. А для Федора війна ніколи не закінчиться. Пропащий він уже. Війна його ще на ногах тримає. Та й мене біля нього. А як закінчиться… То й ми з ним закінчимось.

— Хіба ви теж? — запитала я, і відразу ж мені соромно стало за це питання.

— Що теж? — грубувато перепитала Марина. — Чи я теж спилася?.. Питайте, не бійтеся. Яке життя, такі й люди… Інколи мені здається: я ще б змогла не пити. А іноді… Ось я зайшла. Ви спали. А тут ця баклага… Чистий, мов слізонька. Такого я не зроблю. Із цукру, може б, і зробила. А з коріння пирійового… Давайте доп’ємо. — Потягнулася до баклаги, побовтала її в руці. — За Сергійка, добре?..

Відпила трохи й подала баклагу мені.

— Пийте!.. Чи, може, гидуєте після мене?.. Я — не заразна.

Мені нічого не лишилося, як пригубити. А Василь трохи випив. Я подала йому кухоль з водою, що стояв на тумбочці біля ліжка. Марина тим часом продовжувала:

— Там, у тітки, я все до вас придивлялася. І так собі подумала: от звела війна цих людей, а що ж далі буде?.. Видно, немає сім’ї в полковника, раз на одній нозі фронт доганяє. Це ж, мабуть, по добрій волі, не інакше… Як і Федір мій… Ну, а ти, сестро, ще молода. В тебе, мабуть теж сім’ї немає. Це я рано заміж вискочила, бо мені наука не давалася. То чого б ото вам Сергійка мого не взяти?.. Все ж таки тут медицина. І годують добре… Не те, що ми з Федором — рукавом заїдаємо… Ну, чим не сім’я? Бачу ж — обоє ви душевні люди. Та ще й земляки… Ото й лишайтеся разом. А там іще, може, Бог діточок пошле… Як хочете, то хоч і завтра до міськради підемо. Федір — він же заступник у голови. По будівництву, значить… Все зробимо законно, щоб ви не сумнівалися… — Марина знов заплакала, але відразу ж похопилася: — Ну, спіть собі, спіть. А я піду… Федора всі тут знають. Як треба буде — розшукаєте… Ото вже свиня так свиня, і виспатись людям не дала. На добраніч вам, вибачайте… Кривошип — його прізвище. Це я про синочка свого кажу. Сергій Гордійович Кривошип. Ну, та ви йому своє дасте…

І так, ніби справа ця була вже вирішена, Марина вийшла із землянки.

Тут же, у Вязьмі, ми й зареєстрували свій шлюб. У госпіталь вже не поїхала — це було далеченько від ПЕПу, а що таке фронтові дороги, знає тільки той, хто їх пройшов. Василеве начальство розуміло, що така «сімейність» не лише не здатна зашкодити, а необхідна для полковника, якого слід було б взагалі списати з військового обліку. Та ПЕП все ж таки не дивізія, а санітарна установа. Десь у політуправлінні, мабуть, врахували, що людині, яка все своє життя віддала армії, важко буде пристосуватися до роботи в народному господарстві.

Тепер я мала досить вільного часу, тому й забрала Сергійка до себе. До слів Марини про його усиновлення ми з Василем поставилися скептично — гадали, що це було сказано зопалу, вона потім отямиться. Сергійко видужав, щічки округлилися, карі оченята ніби трохи поменшали — не були вже такі великі, як тоді, коли я його вперше побачила, в його поведінці з’явилася жвавість, хлопчикові хотілося бігати, стрибати.

Тим часом почали оживати берізки, зазеленіла трава, лісові галявини позаростали квітами. Я найшла Сергійкові штанців та льоль, а хтось із санітарів пошив крихітні чобітки. Коли ми пішли до бабусі — Федорової тітки, — вона його ледве впізнала. Ми робили для неї все, що могли, та врятувати її вже не вдалося. Незабаром вона померла.

А Марина ніби й зовсім забула про Сергійка. Він теж майже не згадував про матір. Мабуть, і раніше йому небагато діставалося материнської ласки.

Настало літо. Природа жила своїм життям, їй було байдуже до того, що десь люди вбивали та калічили одне одного. Проте фронт уже був далеко, у вяземських лісах стояли тільки госпіталі, а не військові частини, не чути було гуркоту гармат і страшних німецьких бомбардувань. Тільки вряди-годи землю стрясав велетенський вибух. То в яру під Вязьмою вибухала бомба, вивезена Федором із якогось будинку.

Я виконувала обов’язки бібліотекарки, підбирала для пропагандистів статті в журналах і хоч таким робом пов’язувала власне життя з життям фронту. Красоткін намагався мене переконати, що цього, власне, й досить, щоб почувати себе корисною людиною, але власну користь я бачила не в цьому. Коли під Вязьмою вибухала чергова бомба, я думала про те, що Федір іще один будинок врятував, його тепер заселять люди. І хоч не я допомагала Федорові, а Марина, та все ж і моя доля в цій справі є, бо я доглядала Сергійка.

Якби не Сергійко, то я, напевне, дуже каралася б тим, що Василь відірвав мене від роботи в госпіталі. Я ще не вміла тоді переконати себе, що допомога такій людині, як Василь, — це допомога тисячам поранених. Його робота не впадала в око, зовні була зовсім не схожа на те, що робив Федір.

Згодом я переконалася, що Василя люблять, що він був нечужий серед майорів та полковників медичної служби, — до нього йшли на пораду як до людини, котра здатна допомогти і в справах духовних, і в суто практичних. У фронтовій смузі пораненим подавали невідкладну допомогу. Для лікування затримували тільки тих, кого не можна було вивезти в тилові госпіталі, — так званих нетранспортабельних. Але скільки ж тут було клопоту зовсім не лікарського, а просто господарчого, адміністративного! І спорудження землянок, в яких можна