Микола Данилович Руденко - У череві дракона

баклагу, налила йому спирту, випила й сама. Пила я вперше в житті — та ще й спирт! — мені здалося, що я ковтаю полум’я. На моїх очах виступили сльози, Василь мимохіть посміхнувся, а я розсміялася так, що навіть хлюпнула трохи спирту на пічку. Спалахнуло синє полум’я, висвітило Василеве обличчя — воно вже не було таким похмурим. Сміх додав сміливості, розтопив кригу. Василь узяв мене за руку, наблизив до себе. А за якусь мить те, чого ми так боялися, здалося простим і природним. Потім Василь усе життя дякував шоферові за цей спирт.

Двері в землянці не замикалися — які замки на фронті? Опівночі мене розбудило якесь шарудіння. Підвівши голову, я побачила Марину, що підкладала у пічку дрова. Вона теж помітила, що я прокинулась.

— Та ви спіть, спіть, — замахала вона руками. — Я таки до свого піду. Скажений він у мене. Добрий, але скажений. Іноді таке йому приверзеться, що й світ немилий. Може, через отой осколок. У черепі в нього сидить… Оце мене немає, так він цілу сулію висмокче. Я й сама пити почала. А знаєте, чого я п’ю? Якщо з ним не питиму, то він все одно в хату когось затягне. Байдуже, кого, аби не самому. Оце зараз, мабуть, з Митрошкою п’є. Той ніколи не відмовляється. Інвалід один… А ви спіть. Земляки ми, значить… Ой, лишенько моє! Як згадаю Україну нашу — душа кров’ю запливає. — Спалахнули дрова, освітили її обличчя. В ньому було щось болюче, страдницьке. — А я, мабуть, довго не проживу. Така вже карта мені випала.

Василь, напевне, прокинувся, але вдавав, що спить. Мені теж було ніяково від того, що біля нашої постелі стоїть чужа людина. Та Марина, мабуть, цього не розуміла, їй хотілося висловитись, а я заохотила її своїм запитанням, яке вихопилось мимоволі:

— Чого це ви з життям прощаєтесь? У вас же синок.

— Ой, серденько, правду кажете. Перед самісінькою війною знайшовся. Чоловік у мене районним комсомолом завідував. Він грамотний, не те, що я. Воює десь Гордій. Зараз, правда, не знаю, а то все листи писав. Він нас у вакувацію спровадив. Оце тобі й вакувація!.. Знайшла Федора. У госпіталі там лікувався… Пропаду я з Федором, чує моє серце. Тікати від нього треба, та не можу. Б’є він мене, дуже б’є. То, звісно, горілка винна. Але як йому без горілки? Ви ж чули, що він тітці своїй розказував. А воно ж усе правда!.. Не його це справа, саперів треба кликати. Та хіба його утримаєш? Каже: я незаконно на світі живу, бо дружочки мої смертю храбрих полягли. А я, каже, наче здрейфив, іти за ними побоявся. Мучиться він. І мене мучить. Це, сестронько, війна боком вилазить. І кинути його не можу. Полюбила диявола. Куди ж мені тепер? А синок… Бідненький ти мій! Хіба виживе дитина з отакою матір’ю? Тітка теж довго не протягне, самі бачили. — Марина припала обличчям до дерев’яної стіни, голосно заридала. — Краще б мені померти! Що я наробила?.. Прости мене, Гордію! Не діждалася… Тепер навіщо я тобі?.. Ой, проклятуща я, проклятуща…

Василь не витримав, подав голос:

— А синок як там?..

— З докторшою лишився… Я все їй розказала. І вам оце розказую. Не вбережу я Сергійка. Якби ж мій Федір не таким окаянним був. А зараз що він вигадав? Уже в Дорогобуж перебиратись хоче. Тут, каже, скоро всіх кабанців на базар повивозимо, лишиться тільки хлівці почистити. А там, каже, чистопородні, центнерів по чотири. Це він бомби так називає… А ти, каже, як хочеш… Та куди ж я від нього піду? Пропаде він без мене. Я йому хоч зранку пити не даю, бо робота ду-у-же опасна. Не дай Боже!.. Оце чого ж я Сергійка покинула? Як мене не буде, Федір і спати не ляже. А потім іще вихилить пляшку і бомби шукати піде. Гадаєте, легко їх шукати?.. Я з ним не раз ходила. Він жене геть, а я не слухаюсь — що тобі, кажу, те й мені… Якби ж у тих бомбах годинник стукав, то його почути можна, а тут — кислота в скляній трубочці та цинкова дротина… Як дротину переїсть… А штукатурити вони вміють, нічого не побачиш. Замуровують бомби — ті, що з літаків кидають… А кладуть там, де заліза багато. Труби, батареї… Щоб сапери, значить, не знайшли, бо є в них такі штукенції, що від заліза пищать… От Федір і каже, ти, Марино, як собі хочеш, а я велику вигоду маю. Ото лишили німці будинки на смерть нашу, а я їх для життя приспособлю. Як дав Бог мені собачий нюх, то я хоч нюхом своїм народові послужу… Бо вже з оружієм в руках воювати не можу, одвоювався… А в нього й справді талант великий. Наче крізь стіни бачить… Як хочете, так і судіть, а Сергійка мені забрати нікуди… Сама на бомбі сиджу. Та хай, думаю, — хіба тільки в мене лихо? Що я за цяця така, щоб себе жаліти. Федір, може, більше робить, ніж хтось на фронті. Де Федір мій побував, там усі будинки цілі. А бомби, каже, нехай вибухають. Яр серед лісу обгородили, солдатів поставили… А будинки стоять… Ну, поб’є інколи, так що ж з того?.. Не глиняна, не розсиплюсь. Зате знаю, що любить. От кинула б його, так він би із яру не вийшов. Так і каже: кинеш — на бомбах матрац покладу і там спатиму. Табуретівки, каже, на прощання нажени, щоб веселіше було. Я вже навіть із пирію гнала. Із коріння… А Федір сміється: із табуретки спробуй…

— То ви хочете хлопчика нам залишити? — зніяковіло, наче боячись образити Марину, запитав Василь.

— Бач, ви таки зрозуміли, — зраділа вона.

— Як же це ви так? — болісно проказав Василь.

— А так… Бо його люблю… Сергійка люблю, не себе. Гадаєте, як ото мати за дитину чіпляється, то кого вона любить?.. Я хоч і грамоти не дуже знаю, та світу вже набачилась. Як любиш дитину, то щасливою її зроби. А де я для свого Сергійка щастя