Оксана Стефанівна Забужко - Музей покинутих секретів

й вухом не повела, один пацан, пам'ятаю, навіть бовкнув у пресі, що от, мовляв, вчасно дідусь загинув, бо ще трохи — і вже би був зробився смішний, як Дон Кіхот на пенсії: таке ніби само-вдоволене посвистування молодого крутелика на гробі старого пердуна, — а невдовзі й сам загинув, і теж в автокатастрофі, тільки вже без всяких КАМАЗів, а вертаючи по п'яні з нічного клубу… Що називається, поглумилася доля з особливим цинізмом. Мабуть, ліпше таки не свистати на гробах.

Як це було в тому анекдоті, що мій банкір розповідав? Іде кобіта поночі через цвинтар, угледіла якогось чоловіка, просить провести її до виходу. Без проблем, каже той. А то я, каже жіночка, мерців боюсь. Тю, дивується чолов'яга, і чого нас боятись?..

Не такий і дурний прикол, як здається. Треба буде вранці Лялюсьці розповісти.

Не боятись, ні. Але ми ж їм оголосили повний іґнор — тупо забили на них, і все. А вони, видать, ображаються. Колись люди знали, як із ними жити, на Різдво до хати запрошували і всяке таке… Страх здумати, скільки їх там за минуле століття набралося по той бік — ніким не пом'янутих. Можна уявити, як у них там назріває проти нас бунт. Таке ґрандіозне народне повстання, Велика Мертвецька Революція. Гляди, якогось дня візьмуть і вийдуть нам із цвинтарів на вулиці…

М-дя, веселенькі гадки серед ночі в голову лізуть!..

Треба буде завтра дорогою купити квіти й покласти на те місце на трасі. Чи воно там хоч якось значене?..

Зроблю-но я собі ще того ромашкового чаю. Недарма його пенсіонери п'ють, — їх же також безсоння мучить…

Мучить, авжеж мучить. Акурат о цій саме годині.

Аж стенаюсь од цієї думки. Блін, отак займаєшся всякою фіґнею, на що тільки не спалюєш своє життя, лиш на рідних його ніколи не вистачає… От прямо зараз візьму й подзвоню. А чом би й ні?

Причиняю за собою двері до кімнати (спи, очко, спи, друге…), а потім і до кухні, — прикрутивши світло над столом, щоб не било по очах, я давно помітив: у притемку люди говорять тихіше, інстинктивно стишують голос. Тепер між мною й моєю дівчинкою коридор і двоє зачинених дверей, можна не боятися, що її розбуджу…

Тьху, чорт, але й накадив я тут!.. У сильно прокурених приміщеннях, надто коли в них тепло, насправді тхне не недокурками, не димом, — а тліном: ще не мертвечиною, але попереднім, перед нею, етапом. Такий, ні з чим не зрівнянний, душок зіпсуття: відразу тягне за собою, асоціативним хвостом, аромати блядки, псятини й алкогольного перегару. Скільки я такого в житті нанюхавсь!.. І скількох уже відпровадив на цвинтар — тих, із ким тусував в атмосфері цього нечистого запаху, що його жоден кондишинер не переб'є: колись, у юності, це був дух нашої веселої бідности, дух совкових общаг і студентських пиятик, — а потім виявилося, що наші гроші тхнуть так само… Вовчик, із яким я познайомився ще на Сінному, в тридцять п'ять умер од інфаркту, Яцкевич згорів од наркоти, Рудий, забув, як його насправді звали, був, казали, підшитий, він завжди добряче закладав… А до Кукалюка я навіть їздив на дачу, новеньку, двоповерхову, але там теж так штиняло, тільки ще тлінніше, солодкавіше: з домішкою сигар і драпу. Кукалюк скаржився, що його крупно підставив хтось із політиків і він тепер винен всім, як земля колгоспу, — а потім прийшло повідомлення, що Кукалюк випав із поїзда, на якому зроду не їздив.

Розчахую навстіж вікно і захланно всьорбую ніздрями колюче нічне повітря. Може, це в мене безсонні глюки, але на мить виразно чую вогкий дух ожилої землі: знак, що вона вже прокинулася, що десь там у надрах вже завирували соки, готуючись бігти вгору по стовбурах… Перший знак весни.

Тихо як, Господи. Ніде на цілий квартал ані віконця не світиться…

Вмикаю чайника. І беру телефон.

Один, два, три гудки… На четвертому слухавка оживає — ну от, я ж так і знав, що старий не спить!

— Гальо? — голос суворий, невдоволений: мовляв, що то за біда поночі добивається до хати?

— Привіт, тату.

В слухавці нерозбірливо бубонить телевізор, і я мов навіч бачу батька — як він стоїть у передпокої нашої львівської малометражки (телефон у передпокої, телевізор у вітальні), в своїх розчовганих капцях із підігнутими задниками, за спиною в нього стелажі зі старими журналами, що їх він ніяк не збереться викинути, над головою — ов, а що ж там таке над головою, забув уже, — якийсь вішак?..

— А, це ти, — каже батько. — Здоров.

Ніби я не за шістсот кілометрів од нього, а щойно ступив у хату. Як колись у п'ятнадцять років: потемки скинув черевики, в самих шкарпетках навшпиньки пробрався по коридору… А в дверях кухні завмер: тато сидів при нічникові за столом і читав, — видно було, що не лягав. Здоров, тільки й буркнув до мене — і втупився назад у книжку, трохи навіть збентежено: ніби, як і я, був заскочений на чімсь, чого не хотів показати. (В ту дівчинку я був закоханий, перша моя любов, думаю, він догадався…) І зараз він теж старається не показати, що зрадів, почувши мій голос, — не показати, що бодай у чомусь од мене залежний. Тільки тепер, коли йому от-от стукне шістдесят і в нього гіпертонія, цукриця й артрит, це вже має зовсім інший смисл. Вдруге за вечір мені стискає горло.

— Не розбудив?..

— Та де! — енергійно протестує він. — Ти ж знаєш, я так рано не лягаю… «Рано» — це третя ночі. Засне він, як уже почне розвиднятися, і спатиме годин зо три-чотири. Він не називає це безсонням, він усе ще бадьориться, не признаючись до пенсіонерських недуг, удаючи, ніби це в нього просто такий режим: чоловік зайнятий, допізна працює, а вечорами після роботи впорядковує родинний архів (Лялюська напоумила!)… І ще він, розуміється, живе активним політичним життям — як усі самотньо старіючі люди:

— Оце дивлюся П'ятий канал…

Віднедавна канал, відкритий опозицією під вибори, зробився для батька тим, чим за совка було радіо «Свобода».

— Чи ти чув, що ті бандити затівають у Мукачево?!

Не переводячи духу, він висипає на мене почуте з ящика (який тимчасом продовжує бубоніти на задньому плані, створюючи сюрчиковий ефект синхронного перекладу): як у Мукачево влада влаштовує позачергові вибори, щоб замінити чинного мера своїм кишеньковим. Мені лишається іно зрідка помрукувати на знак уваги, не показуючи, що я все те вже чув, і не раз: про