Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том перший

сирої буцегарні» — і так далі в тому ж дусі, в задерикуватому стилі типового другокурсника, позбавленому всякої статечності. Якраз такий стиль і подобається вельмишановній публіці, хоча ніхто не став би ним писати дисертацію на тему «Додаткова вартість» чи «Хиби марксизму».

— Гм, — Спарго аж гмукнув від подиву, коли я подав йому готовий рукопис. — Проворний ви чолов'яга.

Я прикував гіпнотичний погляд до його жилетної кишені і в результаті одержав першокласну сигару, якою й попихкував, доки Спарго проглядав мою писанину. Двічі або тричі він допитливо позирнув на мене поверх рукопису, але нічого не сказав, поки не скінчив.

— Де працювали, базграче? — спитав він.

— Це моя перша спроба, — я зобразив на виду соромливий усміх, шаркнув ногою і вдавано знітився.

— Дідько це у вас перший! На яку платню претендуєте?

— Ні-ні, — замахав я руками, — ніякої мені платні, красно дякую вам за ласку, Я вільний пригноблений американський громадянин, і ніхто не посміє сказати, що мій час належить йому.

— Крім Джона Закона, — пирхнув він.

— Крім Джона Закона, — погодився я.

— Звідки ви дізналися, що я готую кампанію проти місцевої поліції? — зненацька запитав він.

— Цього я не знав, але припускав, що у вас із нею напружені стосунки, — пояснив я. — Вчора вранці одна схильна до доброчинності жіночка обдарувала мене трьома бісквітами, шматком сиру та підозрілою на вигляд скибкою шоколадного торта, — і все це загорнене в свіжий номер «Сурми», де я помітив прояви нечестивої радості з приводу провалу кандидата в начальники поліції, що його підтримував «Дзвінок». З того ж джерела я довідався, що не за горами муніципальні вибори, і легко зміркував, що до чого. Новий мер, — звісно, коли це буде відповідна людина, — значить, нові поліційні комісари; нові комісари — значить, новий начальник поліції; новий начальник поліції — значить, кандидат «Дзвінка»; висновок: на вашій вулиці свято.

Він підвівся, міцно потиснув мені руку і випорожнив свою туго набиту жилетну кишеню. Я сховав їх, а сам далі пихкав старою.

— Ви якраз той, кого мені треба, — урочисто промовив він. — Цей ось матеріал (він поляскав по моєму рукопису) — перший постріл у кампанії. Ви зробите ще багато інших, поки ми не доможемося свого. Я шукав вас не один рік. Ну, згоджуйтесь на передові.

Але я тільки похитав головою.

— Ну ж бо! — наполягав він. — Облиште ці витребеньки. Ви мусите працювати в «Дзвінку». Він зголоднів за вами, жадає вас, не буде щасливим, поки не дістане вас; Ну, то як?

Одне слово, він намагався вкоськати мене, та я був непохитний, наче скеля, і через півгодини Головний Спарго здався.

— Але пам'ятайте, — сказав він, — коли б ви передумали, мої двері завжди відкриті для вас. Де б ви не були, — телеграфуйте, і я вишлю дукати на проїзд.

Я подякував і спитав про платню за свою статтю — «інформашу», як назвав її Спарго.

— О, як звичайно, — сказав він. — Одержите в перший четвер після публікації.

Тоді мені зараз доведеться попрохати у вас декілька…

Він глянув на мене з усмішкою:

— Та кажіть вже, не муляйтесь. Що там?

— Бачите, — пояснив я, — мою особу нікому посвідчити, отож краще готівкою.

І він заплатив готівкою, — тридцять «брязкал», як одно («брязкало», дорогий мій Анаку, це долар), а я натиснув на колеса… га? — ну, тобто пішов собі геть.

— Блідолиций юначе, — сказав я Церберові. — Ось тепер мене таки витурили. (В його посмішці засвітилась квола радість). І на знак моєї щирої поваги до тебе ось маєш… (очі його лиховісно блиснули, і він рвучко підніс руку на захист від сподіваного удару)… цей скромний дарунок на спогад.

Я мав намір сунути йому в руку п'ятидоларову монету, та хоч це й було для нього повною несподіванкою, хлопець виявився спритнішим за мене.

— Заберіть ви своє лайно! — огризнувся він.

— Таким ти мені ще більше подобаєшся, — заявив я, додавши ще одну таку саму монету. — Маєш успіхи. Але це мусиш узяти.

Він відсахнувся, загрозливо рикнувши, однак я схопив його за шию, витряс із нього всю душу і лишив лежати оберемком з тими двома монетами в кишені. Та ледве ліфт рушив з місця, як обидві монети дзенькнули об верх кабіни і полетіли вниз попри стіну шахти. Сталось так, що дверцята у кабіні були незачинені; я встиг простягти руку і перехопити гроші. У хлопця-ліфтера очі полізли рогом.

— Отак я їх завжди, — сказав я, кладучи монети до кишені.

— Якась гава впустила, — прошепотів ліфтер перелякано.

— Схоже на правду, — погодився я.

— Давайте я візьму їх на схов, — набивався він.

— Не плети дурниць!

— Краще віддайте, — пригрозився хлопець, — а то спиню машину.

— Та ну?

І він таки спинив, між поверхами.

— Юначе, — сказав я, — чи є в тебе матір? (Він споважнів, немов шкодуючи про свій вчинок, а я, щоб посилити враження, почав старанно закочувати правий рукав). Чи готовий ти до смерті? (Я пригнувся і м'яко заніс вперед одну ногу). Тільки одна хвилина, одна коротка хвилина відділяє тебе від вічності. (Тут я скарлючив пальці на правій руці, мов пазури, і підтягнув другу ногу). Юначе, юначе, — сурмив я, — через тридцять секунд я видеру з твоїх грудей закривавлене серце і почую твої зойки в пеклі.

Тут він не витримав, гучно гикнув, ліфт помчав униз, і я опинився на волочаку. Бачите, Анаку, я ніяк не можу позбутися звички залишати приз себе яскраві спогади. Мене ніколи не забувають.

Не встиг я дійти до перехрестя, як почув за спиною знайомий голос:

— Агов, Жужелю! Куди мандруєш?

Це був Зух із Чікаго. Колись, як ми бродяжили разом, мене в Джексонвілі скинули з товарняка. «Запорошило йому очі жужіллю, от і не помітив їх», — так казав він про той випадок, і відтоді це «псевдо» й прилипло до мене… «Псевдо»? — Те саме, що й «псевдонім». Прізвисько волоцюги.

— Двигаю на південь, — відповів я. — А як воно там у Зуха?

— Труба. Бики заїдають.

— А де все кодло?

— Та є тут одне місце. Я тебе напоумлю.

— Хто центровий хлопака?

— Я, тож уважай!

Жаргонні вирази так і сипались Літові з уст. Я був змушений перебити його:

— Будь ласка, перекладіть. Не забувайте, що я чужинець.

— Прошу дуже, — жваво відгукнувся він. — Зухові не щастить. «Бик» — значить полісмен. Зух каже, що поліція настроєна вороже. Я питаю, де «кодло», тобто гурт волоцюг, з яким він мандрує. Він обіцяє «напоумити» мене, тобто спровадити до облюбованого кодлом місця. «Центровий хлопака» — це ватажок. Зух претендує на цей титул.

Удвох ми почимчикували до вузької смуги лісу одразу за містом. Там,