Герман Мелвілл - Мобі Дік, або Білий кит

Отакий він веселун, бешкетун, жартун, пустун,

Наш гуляка-Океан, гей!

Як кораблик розіб'ється,

Він собі облизнеться —

Пий, каже, поки п'ється!

Отакий він веселун, бешкетун, жартун, пустун,

Наш гуляка-Океан, гей!

— Помовч, Стаббе! — вигукнув Старбак. — Нехай тайфун грає на наших снастях, як на арфі, а ти, якщо ти хоробрий чоловік, тримай себе в руках.

— А я зовсім не хоробрий; хто це сказав, що я хоробрий? Я боягуз. І співаю, аби якось триматися. Ось що я скажу вам, містере Старбак, ніщо у світі не змусить мене припинити співи — хіба що як мені горлянку вріжуть. Та навіть тоді, десять проти одного, що я заспіваю відхідну на славу.

— Ти що, збожеволів? Подивися моїми очима, коли в тебе своїх немає.

— Цебто як? Ви бачите поночі краще, ніж будь-хто, навіть коли він такий дурний, що аж світиться?

— Мовчи! — закричав Старбак, схопивши Стабба за плече, і вказав у той бік, звідки дув вітер. — Ти не помітив, що шторм іде зі сходу, від того самого румба, куди мусить іти Ахаб у гонитві за Мобі Діком? Від того румба, на який він ліг опівдні? А тепер поглянь на його вельбот, — бачиш, друже, у якому місці в нього пробій? У дні, біля корми, де він завжди стоїть; це місце розтрощене на друзки, чоловіче! А тепер стрибай за борт і співай, коли тобі так хочеться!

— Я вас не зовсім розумію; що це ви таке кажете?

— Так, так, навколо мису Доброї Надії лежить найкоротший шлях у Нентакет, — раптом мовив Старбак сам до себе, наче не чуючи питання Стабба. — Цей шторм, що лютує над нами зараз, міг би стати нам попутним вітром і мчати нас додому. Там, з навітряного боку, пітьма Страшного суду; а з підвітру, за нами, світло — і це не блискавки.

У цю мить, коли між спалахами блискавок панувала непроглядна темрява, біля нього прозвучав чийсь голос, і останні слова заглушив вибух грому.

— Хто тут?

— Старий Громовержець! — відповів Ахаб, навпомацки пробираючись до свого отвору в палубі, і раптом ламані списи вогню розітнули темряву, вказуючи йому шлях.

На суші на дзвіницях установлюють громовідводи, щоб спрямовувати вбивчі розряди в землю; так і на морі більшість кораблів також мають на щоглах щось на кшталт громовідводів, які спрямовують струм у воду. Проте їхні кінці повинні сягати на велику глибину, щоб не доторкатися до корпусу корабля, а постійно перебуваючи у воді, вони можуть завдати чимало клопоту, не кажучи вже про те, що заплутуються у снастях і взагалі сповільнюють хід корабля; з усіх цих причин нижні кінці громовідводів не завжди спускають за борт, їх роблять у вигляді довгих легких ланок, які в разі потреби можна витягти нагору чи спустити у воду.

— Громовідводи! — гукнув до матросів Старбак, схаменувшись, коли сліпучі блискавки прорізали морок вогненними стрілами, вказуючи Ахабу шлях до його поста. — Вони за бортом? Викинути їх, та мерщій!

— Стривайте! — вигукнув Ахаб. — Будемо грати чесно, хоч ми й слабші. Я б наказав поставити громовідводи на Гімалаях і Андах, щоб уберегти світ від загибелі; та мені привілеї не потрібні! Облиште їх, сер!

— Погляньте на щогли! — заволав Старбак. — Вогні святого Ельма!

Всі ноки рей були всипані блідими вогнями, і три високі щогли, на верхівках яких над трійчастими громовідводами світилося по три язики білого полум'я, безгучно палали в повітрі, що тхнуло сіркою, наче три велетенські воскові свічки перед олтарем.

— Чорт з ним, із човном, потоне — туди й дорога! — закричав у цю мить Стабб, якому бортом його власного вельбота, піднятого хвилею, придавило руку, коли він намагався просунути під дно ще один канат. — Пішов він до біса… — Та цієї миті він спіткнувся, голова в нього мотнулася назад, і він побачив білий вогонь. І вже зовсім іншим тоном промовив: — Святий Ельме, помилуй нас!

Для моряка лихослів'я — то його звичайна мова; моряки лаються і в штиль, і в шторм, вони сиплють прокльонами навіть на бом-брам-реї, звідки щомиті можуть зірватися в морську безодню; та хоч скільки я плавав морями, а втім ніколи не чув лайки, якщо Господь простягне до корабля свою вогненну руку, якщо його «мене, мене, текел, упарсін» спалахнуть на снастях між вантами.

Поки вгорі палало це біле полум'я, на палубі не було чутно ані слова; нажахані матроси з'юрмилися на баку, і очі в усіх світилися відблисками мерехтливого сяйва, мов далекі сузір'я. У цьому химерному світлі кремезне тіло чорношкірого Деггу, що здавалося втроє більшим, ніж насправді, здіймалося над усіма, наче грозова хмара, з якої тільки-но вдарив грім. Тештіго шкірив зуби, оголивши свої білі акулячі різці, і вони дивно блищали, немовби їх теж усипали вогні святого Ельма; і татуювання на тілі Квіквега в цьому потойбічному світлі теж горіло, мов сині вогненні письмена Сатани.

Та ось бліде світло на щоглах згасло, і знову морок огорнув «Пеквод» і всіх, хто стояв на палубі. Минуло кілька хвилин. Старбак, пробираючись на ніс, налетів на когось у темряві. Це був Стабб.

— А тепер що скажеш, чоловіче? Я чув твої слова; тепер ти начебто заспівав іншої?

— Атож. Я сказав: «Святий Ельме, помилуй нас»; і сподіваюся, таки помилує. Та хіба він милує тільки плаксиві мармизи? Чи сміх йому не до душі? Бачите, містере Старбак… аж ні, тут надто темно, щоб бачити. Ну, тоді слухайте: я так собі думаю, вогні на щоглах — це на добре; адже щогли заходять у трюм, якому судилося бути напханим по зав'язку спермацетовим лоєм, і тоді спермацет піде вгору по щоглах, наче соки в дереві. Еге ж, наші три щогли будуть як три спермацетові свічки — це віщує успіх!

Цієї миті Старбак побачив обличчя Стабба, що повільно проступало з темряви. Поглянувши вгору, він вигукнув: «Дивіться, дивіться!» — бо високі загострені язики блідого полум'я знову тріпотіли на щоглах і сяяли ще більш зловісно.

— Святий Ельме, помилуй нас, — знову промовив Стабб.

Біля підніжжя грот-щогли, під дублоном і під вогнями, відвернувши схилену голову від Ахаба, стояв на колінах парс; а кілька матросів на обвислих пертах, де вони щойно працювали, захоплені зненацька блідим спалахом, тулилися одне до одного, наче рій замерзлих ос на гілці. Люди заклякли на палубі в різних позах, мов скелети Геркуланума[356] — стоячи та на бігу; і всі дивилися вгору.

— Так, так, хлопці! — гукав Ахаб. — Дивіться вгору, пильнуйте! Білий вогонь освітлює шлях до Білого Кита! Дайте мені кінець цього громовідводу, я хочу відчути,