Рей Бредбері - Трилогія смерті

— Десь-то. Де завгодно. Чи має це якесь значення? То все тіла, отам за муром, і мільйон їх буде. Я радий, що одним із них не став… — він завагався, чи казати, — …ти.

— Я?

— Оце ж і є те, що нарешті змусило мене припинити це й відмовитися від такої перспективи. Годин дванадцять тому. Я з’ясував, що і ти є в моєму списку.

— Що!?

— Я спіймав себе на тому, що думаю: «Якщо він стане на моєму шляху, то помре». Оце й поклало край моїй кар’єрі Чудовиська-2.

— Боже, на щось таке і я мав би сподіватись!

— Я подумав: «Стривай! Він же не має нічого спільного з усім цим дурним балаганом! Адже ж не він поставив скажені коні на цю карусель! Він твій приятель, твій друг, твій товариш від найменших літ! Він — це все, що лишилося тобі від життя!» Ось це й стало моїм поворотним моментом. Повернення від божевілля до здорового глузду — це самé усвідомлення факту власного одуру. Шлях назад означає: більше жодних таких магістралей! Тільки звертай і назад повертай. Я любив тебе. І нині люблю. Отож я й повернувся. І відімкнув того склепа, й випустив істинне Чудовисько.

Рой обернув голову й задивився на мене. Його погляд промовляв: «Чи я для тебе ще щось важу? Чи скривдиш ти мене за всю ту кривду, якої я заподіяв? Ми з тобою все ще друзі? Що спонукало мене накоїти те, що я накоїв? Чи має дізнатися про це поліція? І хто заявить їй на мене? Чи ж маю я відбути кару? Невже й божевільні мають платити за свої вчинки? Адже хіба все це — не божевілля? Божевільні павільйони, шалені рядки, ошалілі лицедії? І чи скінчилася вся ця вистава? А чи тільки-но розпочалася? І сміятися нам тепер, а чи плакати? А як плакати, то за чим?»

Його обличчя мовби промовляло: «Ось зовсім скоро знову зійде сонце, і ці обидва міста знову заживуть, кожне своїм життям, і одне з них буде живіше за друге. Мертві так і залишаться мертвими, авжеж, але живі знову повторюватимуть оті самі рядки, які вони бубоніли ще вчора. Чи ми попустимо їм отаку балачку? Чи разом перепишемо ті рядки? Чи виліплю я ту Смерть, що галопує швидко? А коли вона розтулить свого рота, чи посиплються звідтіля твої слова?

Що ж..?»

Рой чекав.

— А ти й справді повернувся назад і будеш зі мною? — запитав я.

Тоді набрав повітря й повів далі:

— Чи ж ти знову той самий Рой Гольдстром? І чи будеш ти просто лишатися таким самим, а не бути кимсь іншим, лишатися моїм другом, віднині? Так, Рою?

Рой похнюпив голову. Та нарешті подав свою руку.

Я схопив її — от ніби міг оце схитнутись і впасти додолу, на вулиці того Парижа, який вибудувало Чудовисько.

Ми міцно стисли одне одному руки.

А вільною рукою Рой почав звільнятися від решток своєї машкари. Усі ті матеріали він зіжмакав, зім’яв у м’ячку-м’яч, зліпив у кулю: і відліплений віск із пудрою, і блідо-зеленого рубця, а тоді все те — воно вмістилося в його кулаці — й пожбурив із верхотур Нотр-Даму вниз. А звідтіля, знизу, здійнявся до нас чийсь обурено-переляканий голос:

— Ат, дідько вам у печінки! Агей!

Ми витріщилися туди, вниз.

А то виявився Крамлі, простий селянин-пейзан, котрий якраз присів перепочити на нотр-дамському ґанку.

— У мене ж скінчився гас, — повідомив він нас ізнизу. — І я все ходив довкола цього кварталу. І ніде не знайти того гасу — хоч би краплю!.. І що в дідька, — запитав він, придивляючись, прикриваючи долонею очі, — діється у вас там, нагорі?

73

Арбутнота поховали двома днями пізніше.

Чи то, радше, перепоховали. Чи то, радше, помістили в той самий склеп. Занесли ж його якісь друзі місцевої церкви, котрі й не відали, кого несуть, а чи чому, а чи й навіщо.

Отець Келлі саме відправляв похорон якоїсь мертвонародженої дитини, безіменної, а отже, й не хрещеної.

Я був там разом із Крамлі, Констанс, Генрі, Фріцом і Меґґі. Стояв там і Рой, трохи віддалік від усіх нас.

— І що ж ми тут робимо? — пробурмотів я.

— Просто упевнюємось, щоб цього разу він був похований уже навіки, — зазначив Крамлі.

— І прощаємо бідолашного сучого сина, — тихо мовила Констанс.

— О, коли б то люди з міста відали, що тут відбувається сьогодні! — мовив я. — Уявіть лише, які юрби збіглися б, аби пересвідчитися, що це нарешті скінчилось. Прощання з Наполеоном!

— Та не був він ніяким Наполеоном, — заперечила Констанс.

— Та невже?.

Я задивився через цвинтарний мур — туди, де, зрівняні з землею, лежали світові міста, й жодної тобі висотки для Конґа, аби вхопив біплана-кукурузника, й жодної білої, хай і запилюженої, усипальні для безмогильного віднині Христа, й жодного хреста, на якому б повісити якусь чи віру, чи там будучину, й жодного…

«Ба ні, — подумав я, — хай і не Наполеон, але Барнум,[61] Ґанді й Ісус. Ірод, Едісон і Ґріфіт. Муссоліні, Чингізхан і Том Мікс. Бертран Рассел, Чоловік-що-Творив-Чудеса й Чоловік-Невидимець. Франкенштейн, Крихітка Тім і Драку…»

Щось із того «подумки» я чи не вимовив уголос? Бо —

— Тихо! — закликав мене Крамлі, sotto voce.[62]

І двері Арбутнотової могили, із квітами всередині, і з тілом Чудовиська, захряснулися.

74

Я сходив побачитися з Менні Ляйбером.

Мов яка мініатюрна ґарґулья, він і досі тулився на крайчику свого стола. Я перевів погляд із нього на те величезне крісло, що стояло за ним.

— Ну, — мовив він, — «Цезаря й Христа» зроблено. Меґґі якраз доводить ту клятенну штуку до пуття.

Вираз він мав такий, ніби й хотів потиснути мені руку, але не знав, як це зробити. Отож я обійшов його, назбирав диванних подушок, як робив це у ті колишні дні, й умостився на тій купі.

Довелося Менні Ляйберові засміятись.

— Ви так ніколи й не позбудетеся цієї звички?

— Якби я цього позбувся, ви б мене живцем згамали.

І задивився повз нього на стіну.

— То що, прохід перекрили?

Менні сповз зі свого стола, підійшов і зняв дзеркало з гачків. Там, за ним, де колись були двері, тепер виднів свіжий тиньк, уже й пофарбований.

— Тяжко повірити, що тудою, з дня в день і з року в рік, сюди проходив Монстр, — сказав я.

— Не був він Монстром, — заперечив Менні. —