Герман Гессе - Гра в бісер

гарячковий, нервовий, роман, що відбивав животрепетну проблематику воєнних розчарувань і післявоєнних манівців. А вдруге вже після смерті, що настала. Спадщину «німецькошвейцарського регіоналіста» вже почали шанобливо забувати, коли за океаном раптово зійшла осяйна зірка слави. Хіппі відкрили для себе «Сідхарту» — повість, яка на тлі декорацій буддійської легенди вчить споглядальної любові до людини; решта невдоволеної, стривоженої, спраглої живого слова американської молоді захопилась «Грою в бісер», її запереченням епохи, її впертими пошуками виходу з нікчемності.

Парадоксальність долі Гесселюдини і Гессеписьменника спонукає дослідників розглядати його еволюцію як безперервний рух, зміну, ненастанний відхід від самого себе. І справді, автор «Начерків і віршів, що залишилися після Германа Лаушера» (1901) — це невправний поетпочатківець, а автор «Гри в бісер» — зрілий митець, майстер лукавої стилізації. Але ж засіб і в першому, і в останньому великому творі Гессе той самий: автор ховається під маскою видавця.

Безперечно, творчість Гессе зазнала значної еволюції і на змістовому, і на художньостильовому рівнях. Дослідники поділяють її на кілька етапів, виходячи як з проблємнотематичних, так і з художніх відмінностей творів. Особливо виразно виділяється перший, до, період творчості письменника, позначений тісними зв’язками з німецьким «обласницьким» реалізмом і неоромантизмом. У багатьох відношеннях новий Гессе постає в творах кінця — 20х років, від «Деміана» до «Степового вовка». І, нарешті, заключний і вищий етап творчого шляху Гессе — це З0 — 50 ті роки, коли був написаний його шедевр, роман «Гра в бісер».

Сам Гессе, озираючись назад, бачив у своїй творчості насамперед єдність. Причому говорив про це не без домішки меланхолії, бо вважав, що людина живе «пробудженнями», які підіймають її зі щабля на щабель. У п’ятдесяті роки в зв’язку з перевиданням «Нарциса і Гольдмунда» він писав: «Насамперед мені знов упало в око, що більшість моїх великих книжок не створює (всупереч такому уявленню під час праці над ними) нових проблем і нових образів, як це буває у справжніх майстрів, а тільки видозмінює кілька приступних мені проблем і типів, хоч і з нової життєвої позиції, з погляду нового досвіду. Так моєму Гольдмундові передував не тільки Клінгзор 1, але й Кнульп, а Касталії і Йозефові Кнехту — монастир Маріабронн і Нарцис». Проблеми Гессе — це здебільшого місце мистецтва в людському житті, герої його — це, як правило, музиканти, поети, художники.

Уявну ж несхожість кожного наступного Гессе на попереднього, мабуть, можна пояснити тією його суперечливістю, тією внутрішньою двоїстістю, про які вже йшла мова. Рівновага протилежностей, хоч би як письменник про неї дбав, завжди ненадійна, рухлива. Одна чаша терезів неминуче переважає, і романний світ обертається до читача непередбаченим, несподіваним боком.

Зрештою, Генріх Манн — автор вишуканопишномовної трилогії «Богині» (1903) і написаної недорікуваторубаним стилем «Голови» (1905) — більше відрізняється від того врівноваженого, іронічномудрого реаліста, який створив «Молоді літа короля Генріха IV» і «Зрілість короля Генріха IV» (19– 1938). А проте нікому не спаде на думку питати: хто цей Манн був насправді? Яка доля гнала його від одної метаморфози до іншої? А зіставлення з Томасом Майном з певного погляду ще повчальніше. Шлях від «Спостережень аполітичного» (1918), які повністю протиставляли німецьку культуру європейській цивілізації, до гнівних антинацистських статей, до визнання справедливості соціалізму був куди складніший, ніж той, який пройшов мислитель Гессе. його реакції на світ XX сторіччя не були такі екстремні. Їм, як не дивно, властивий нахил до чогось середнього.

Гессе серед небагатьох не піддався воєнному чадові, навіть висловив публічно свій протест. Протест був наївний і стосувався не так самої війни, як тієї пишномовної брехні, якою огортали її численні літератори з обох супротивних таборів. Проте виступ Гессе зіграв свою роль: вірнопідданська преса прокляла письменника, і він став другом Ромена Роллана.

В роки Третього рейху він не емігрував, оскільки жив у Швейцарії і був її громадянином. Він допомагав багатьом утікачам, досить різко відгукувався про гітлерівський режим у приватному листуванні, доволі прозоро засудив його у «Грі в бісер», але зовні дотримувався нейтралітету. Деякі його книжки в ті роки виходили в Німеччині. Він не був бійцем, стояв далеко від соціалістичних ідеалів навіть у тій формі, в якій їх визнавав Томас Манн. А все ж із свого монтаньйольського усамітнення він чітко бачив рух світової історії.

Думка про суперечливу єдність світогляду і творчості Гессе важлива тому, що поза нею «Гра в бісер» постає трохи в іншому світлі: як колосальне завершення, але так чи інакше вже відірване, відчужене від багато чого з того, що йому передувало. А тим часом це твір, що ввібрав у себе буквально все з гессівського минулого: злети і хиби, техніку, проблематику, навіть ідилії «Германа Лаушера», «Петера Каменцінда», «Кнульпа».

Читати «Гру в бісер», не враховуючи всього цього, звичайно, можна, проте зрозуміти її, мабуть, неможливо. Не розшифрувати ті чи інші алегорії, натяки, символи, а саме збагнути як художній організм і втілення певного світогляду.

В рік появи друком «Курортника» Гессе написав «Короткий життєпис». Там він, зокрема, погоджується з докором, що йому бракує почуття реальності, і каже: «Реальність — це те, чим ні за яких обставин не треба вдовольнятися, чого ні за яких обставин не треба обожнювати й шанувати, бо вона — випадковість, 1 Герой оповідання «Останнє літо Клінгзора» (1920), художник, якому символічно надано ім’я старого поета із «Генріха фон Офтердінгена» Новаліса, тобто те, що життя відкинуло від себе». Далі Гессе не без іронії зауважує: «Дуже важливою частиною своєї істоти я живу в майбутньому, а тому не маю потреби кінчати свій життєпис сьогоднішнім днем, але можу спокійно дозволити йому продовжуватись далі».

І Гессе розповідає, що, наближаючись до сімдесятиріччя, він грунтовніше засяде за музику й почне писати оперу, в якій спробує здійснити те, «чого… ніяк не вдавалося зробити в літературних… творах: надати людському життю сенсу, високого і прекрасного». За задумом автора, «метання життя між двома полюсами — природою і духом — повинне постати веселим, барвистим і довершеним, мов яскрава райдуга».

Першорядна роль музики, спроба оперувати надособовими, надіндивідуальними вартостями, бажання дати видимий, відчутний людський ідеал і водночас, пам’ятаючи про споконвічну двоїстість життя, показати його «веселим, барвистим і довершеним» — хіба все це не властиве «Грі в бісер»? У точному значенні цього слова таке «передбачення», звичайно, тільки випадковість, збіг. Тим більше, що «Заклинач дощу» — перший із кнехтівських «життєписів» і, мабуть, взагалі найраніший начерк до майбутньої книжки — з’явився в «Нойє рундшау» тільки навесні. А проте це «передбачення» наводить на думку, що Гессе коли й не завжди,