Агата Задорожна - Страви сердечні, Агата Задорожна

Розділ 73. Повернення до замку

Арден докреслював останні риски складної пентаграми. Всього кілька днів тому він нарешті зумів замінити усі потрібні руни так, аби магія Аодхана не розкидувала усі меблі в кімнаті за найменшої взаємодії. 

Від дракона допомоги було не надто багато – попри те, що він був Прадавнім, і в Арденові повсякчас боролося бажання схилитися перед ним у глибокому поклоні, Аодхану він, здається, не надто й подобався. 

Але він погодився допомогти – і це було все, що насправді мало значення. Поки що.

Готово вже? – запитав невдоволено Аодхан в нього в голові – наче справді читав думки. Він сидів попід лапами своєї ж велетенської статуї, і від цього його нинішня форма викликала ще більше здивування. 

– Майже, – стримано відізвався Арден. Він обдивився навколо, підсвічуючи магічним сяйвом віддалені кутки величезної зали. Попри те, що ритуал був майже готовий і всі цифри у ньому сходилися, графа все не полишало дивне відчуття, що щось не так. 

Але звідки воно взялося, та й чи мало хоч якийсь сенс – він насправді не розумів. 

Тож однаково зарядив пентаграму чималою кількістю магії, відчуваючи кожною клітиною, що ця ж магія бунтується і шукає якогось зовсім іншого виходу. 

– Де Марія? – раптом запитав він. Годинник вже пробив восьму, вони умовилися зустрітися у цій залі саме в цей час. Арден заздалегідь привітав усіх гостей, розіграв сценку, начебто йому стало погано на власному балу та втік сюди. І своєї зайди він за весь цей час не бачив навіть мигцем. 

Не відволікайся, людино, – прошипів Аодхан йому прямо в мозок. – Я відчуваю, що обрана поспішає. Вже скоро вона буде тут. 

Арден зітхнув. Він мав довіряти драконові – бо ж це саме він мав ментальний зв’язок із Марією, а не він сам. Нехай усі його почуття загострилися до межі та кричали йому, що він має кудись бігти, та до того ж негайно. 

Нічого – ще сьогоднішня ніч, а тоді все. Він вже наказав виселити матінку зі столичного дому Елморів та переправив її речі далеко на південь Кандоліну. Тепле сонце та океан будуть корисними для її здоров’я, а поважна відстань у тисячі миль та відсутність портального сполучення – для стосунків із ним.

Він вірив, що Марія погодиться стати його дружиною – побачив це у її очах ще навіть не тоді, коли зізнався у дії прокляття, а набагато раніше – але тепер очікування стало вже майже нестерпним. 

– Заходь у пентаграму, – розсіяно велів він дракончикові, коли всі приготування були вже остаточно закінчені. Відтягувати справу далі було б ризиковано, тож залишалося тільки сподіватися, що Марія поспішить і скоро опиниться у підземеллях. 

Та все ж Арден не стримався і запитав:

– Чи не маємо ми дочекатися Марії?

Один погляд дракончика на графа Елмора, сповнений засудження, став найкращою відповіддю. Тонкий молодик на небі зараз і справді був у найкращій позиції з можливих, і вони не мали права на провал. 

– Гаразд, – кахикнув Арден. – Гаразд, починаємо. Ертун вірте лімс…

Заклинання полилося з нього знайомим потоком давніх слів і почало діяти практично одразу ж: пентаграма освітилася золотистим сяйвом, що почало розходитися далі й далі, а Аодхан наче ставав щомиті більшим, хоч залишався точно такого розміру, що й зазвичай. Просто його присутність, його магія заповнювала кімнату так сильно, що було важко й дихати. 

Останні речення закляття завжди були найскладнішими: потрібно підв’язати всі вузлики, звести докупи плетиво магії, аби після завершення ритуалу воно не розпустилося, як погано виконане в’язання. Тому він більше любив проклятійництво: там ці вузлики потрібно було розв’язувати, а не створювати. 

Позаду нього заскрипіли двері. Нарешті! 

Арден ледь не стримався, аби не озирнутися на Марію – вона ж-бо ледве не запізнилася на найважливішу частину. 

– Підходь ближче, – все ж м’яко сказав він, коли слова у заклятті нарешті скінчилися. Він все ще утримував усі чари руками, вливав у них силу, але зараз це було простіше – найскладніша частина лишилася позаду. 

Кроки позаду нього й справді стали гучнішими, чулися тепер майже біля вуха. Марія, певно, щось несла з собою – бо ці кроки були важкі. Значно чіткіші, ніж її звична легка хода. 

– Як мило, що ти нас запросив, Елморе, – ліниво, повільно протягнув Кіріан Лор’єн, спиняючись прямо за Арденовою спиною. – Я сподівався тебе сьогодні побачити. 

Тільки роки вивчення магічного мистецтва дозволили Арденові втримати магію. Та потік її все одно ледь не обірвався і став геть нестабільним. Аодхан всередині рунного кола загарчав – цього разу не в Ардена в голові, а по-справжньому. І це був звук, якого точно не можна було очікувати від такої маленької істоти. 

– Лор’єн, – витиснув Арден. Він помітив силует чоловіка краєм ока, і тоді чари нарешті дали справжній збій – бо виглядав він зовсім не так, як всього кілька днів тому. 

– Здивований? – багатій заледве здійняв одну брову. Другої ж не було – як і шкіри під нею. Половину лиця вкривав великий, страшний опік, частини якого наливалися пухирями з сукровиці й гною. 

Волосся Лор’єна, що раніше сягало ледь не до пояса і було предметом заздрості та закоханих зітхань половини кандолінських дівиць, тепер було коротко обстрижене і виглядало не сніжно-білим, а мишачим і наче враз посірілим. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍