Леонід Плющ - У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ

— Ні, тільки про Крим.

— Ну, тепер їх вигнали з Криму, татар.

— Так, я саме цим і займався, за що й сів.

— Ти з Ініціативної групи?

— Так.

— Я слухав по радіо ваші звернення до ООН. Та ООН — дохла собака, вони нікому не допомагають.

— Згоден. Але треба, що світ знав, що у нас коїться.

Підійшов ще один солдат. Замовкли.

— Я до тебе вночі підійду. Поговоримо.

Уночі він розбудив мене і почав розпитувати про мою справу, про самвидав.

Сам він осетин. (Не осетин, як згадуваний перед цим не казах, і не на цьому етапі. Та був і осетин, і казах, я просто змінив час і місце. Тут хотів підкреслити саме осетина, бо завжди якось не по собі було за «широкую грудь осетина» в антисталінському вірші Мандельштама. Річ же не в Сталіновій нації. Якось довелося писати передмову до фотоальбому про чилійські табори. Був здивований, наскільки різняться від наших обличчя жертв, і наскільки схожі на наших катів обличчя чилійських катів…) Бачив, як з Дагестану виселяли деякі народності, як розкуркулювали. Прибічник приватної власності на землю.

— А заводи нехай краще державні будуть. От колгоспи зовсім невигідні, поганий врожай дають.

Попросив у мене список книжок про політику. Я обачно написав тільки офіційні видання: Еренбурґ «Люди, роки, життя», статті й оповідання з «Нового мира», Солженіцина («Один день Івана Денисовича», «Мотронин двір»). Список вийшов довгий. Порадив зв’язатися з рухом месхів, з вірменськими групами. Адрес не давав — а що, як провокатор?!

На прощання він запитав:

— А чим тобі допомогти?

— Зателефонуй сьогодні дружині, скажи, що я вже прибув до Києва.

Як потім виявилось, телефонував, але зайти не відважився.

У київській тюрмі сусідом по камері виявився «домушник» — квартирний злодій, що спеціалізувався по домівках заможних громадян. Попався він через одну повію, яка бувала вдома в якогось замміністра. З її допомогою розвідав де що лежить, і обікрав. Але коли міліція опитала усіх повій, які відвідували слугу народу, вона призналась, що розповідала знайомому злодієві про квартиру. Майже нічого з краденого у нього не знайшли, зате виявили валюту. І вже як валютник він потрапив у слідчу тюрму КДБ.

Знову почалися розповіді про розкішне життя, про закриті кіно для начальства.

З цим валютником ми «не зійшлися характерами». І ні розмови, ні гра у нас не клеїлась. Він ображався на мене, а я на нього.

Зневага його до радянської буржуазії поєднувалася з радянським «народним патріотизмом» й антисемітизмом. І як я не доводив, що у верхах буржуазії євреїв зараз мало, він і далі звинувачував у продажності влади євреїв.

Сам він був дуже розпусний, але звинувачував у розпусності дітей радянської верхівки і Захід («…звідти вони набираються наркотиків, порнографічних фільмів, групового сексу і та всілякої іншої дикої розпусти»). Коли я спробував домогтися від нього критеріїв відмінності між гарною і дикою, західною розпустою, він так нічого й не відповів. Порівняно з моїми московськими спецами з розпусти він виглядав провінціалом-самоуком. Те, що в Москві вважалось модним, у Києві поки що «принижувало людину».

Чи то у 71-му, чи то в 72-му році таємниче зник син секретаря ЦК України Борисенко, що був пов’язаний з багатьма кільдімами, які займалися груповим сексом, порнографією, наркотиками, валютою і т. д. КДБ і міліція перетрусили увесь кримінальний світ Києва. Трупа не знайшли. Заарештували багатьох друзів сина Щербицького, пригрозили іншим, щоб з ним не зв’язувались. По Києву і в передмісті розвісили фотографії розшукуваного. Але так і не знайшли.

Відгомін цієї історії з синами Борисенка й Щербицького я потім чув і на етапі, і в психушці.

Зв’язок дітей урядової верхівки й ЦК з богемою та кримінальним світом — явище всезагальне. Це є і в Москві, і в Києві, і в Тбілісі, і в Єревані. З одного боку, від переситу, з іншого — через те, що не вірили у гарні слова батьків, які часто поводяться якнайганебніше, самі розважаються шльондрами і порнографією, з третього — через бажання володарів твердо стояти на ногах і користуватися владою донесхочу, стати спадковими родовими володарями, а не халіфами на годину.

Радянська буржуазія має тенденцію перетворюватись з «виборної» на спадкову. Пільги, які вона має і передає дітям, юридично не оформлені, все ще залежать від переворотів угорі. А діти їхні або ж хочуть стати повноправними господарями, або виступають проти батьків, беручи участь у кримінальних злочинах, фашистських організаціях або навіть у демократичному опорі (відомі випадки, коли діти значних діячів КДБ викрадали у батьків заборонені для народу книжки і запускали їх у самвидав).

Київська тюрма зустріла мене несподіванкою: закупили велику серію книжок, серед них Лєрмонтов, Тичина, Леся Українка, Шиллер, Шевченко і, нарешті, дозволили Леніна.

Почав я з Шевченка. Мене зацікавив його останній період, коли він вже розв’язав свою центральну тему, тему гріха й відкуплення, у поемі «Марія». І розв’язання це було — плодом гріха спокутуєш свій гріх. Після «Марії» різко змінюється тематика, образи «Кобзаря». Релігійна тематика зростає, але звертається Шевченко головно до Пророків, розмірковуючи над майбутнім України і зближуючи долю України з Іудеєю.

От-от мав вийти указ про розкріпачення селян, а він пише про неситі царські й поміщицькі очі. Він не вірить цареві, очікуючи, що той сплете нові, кайдани для людей. І все-таки чекає оновлення землі, знущається з Візантійського Бога, мріє стати українським Гомером, написати «Одіссею» України.

Шевченко звернувся до джерел народного фольклору, мови, прагнучи через початок прийти до майбутнього. Образ «Перебенді», сліпця-кобзаря, що розмовляє з Богом, з небом, з горами, плаче з людьми та звеселяє молодих, стояв перед ним. Останні його вірші — звернення до давньогрецьких символів прощання із землею і мрія ще пожити — аби створити епопею.

Не дала йому доля створити «Іліаду» й «Одіссею» України, хоча й був матеріал в народних переданнях, думах, билинах, казках, літописах.

І недарма зараз культура все частіше звертається саме до початків людського життя: до первісної людини, до її міфів, до структури мови, до мовних міфологем, до підсвідомості особистості, народу, суспільства. Цим шляхом іде психоаналіз, зоопсихологія, антропологія, структуралізм. Бо десь там корені нашого людського буття, нашого національного буття. Ось, може, чому українські шістдесятники звернулись у своїй поезії до першоміфів України, ось звідки таке зацікавлення Старим Заповітом, структуралізмом, перекладами міфів усіх народів світу. Може, десь там на початку ми знайдемо кінці та з’ясуємо, хто ми є і на що