Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі - Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі

Саломе Базієрашвілі-Одішаріа та Шалва Зарандіа

— Щодо пліток та новин, то ми, жінки, набагато випередили чоловіків і в цікавості, і в допитливості. А вже про жіночий монастир годі й говорити!.. Не те що про Дату Туташхіа, а про все, що діялося за тридев’ять земель, ми знали. Їй-богу, так і вмру, а не збагну, як ото воно плітка розлітається у млі ока. Розказати новину, переповісти плітку — в монастирі мають це за гріх, але наша ігуменя дізнавалася про все раніше за всіх, і з подробицями, які нам і не снилися. А ви знаєте, вона мала великий хист відрізняти правду від брехні. Надзвичайний був у неї нюх на достовірність. Любили ми «...славу людську більше, аніж славу божу». Від Іоанна, дванадцять, сорок три.

Батько мій був меншим братом ігумені Єфимії, виходить, походила вона з роду Базієрашвілі, а мати її була уроджена Туташхіа, але не родичка цим Туташхіа, а тільки однакове прізвище мала. Не знаю, через кого і як, але Дата Туташхіа близько дружив з ігуменею Єфимією.,А я потрапила до неї в монастир, бо в чотирнадцять років до нестями закохалася,— батьки й запроторили мене далі від гріха. Тітка Єфимія придивлялася до мене цілий рік і, чомусь вирішивши, що з мене може бути ігуменя, почала ревно готувати мене до цього. Пам’ять у мене була добра, і я дуже легко вивчила напам’ять четвероєвангеліє і Старий завіт майже весь. Ділилася вона зі мною і премудростями свого ремесла, тобто як тримати в руках, у покірливості та богобоязливості сотню-дві жінок, але в мене не було ніякісінької схильності до духовної діяльності. Я тоді була весела двадцятирічна дівчина. Час збігав швидко й безтурботно, в забавах і пустощах. Бідна моя тітонька — мій вихователь, мій наставник — була для мене мішенню таємних насмішок і добродушних витівок. Вона була приглухувата, і це дуже полегшувало моє життя. Освічена вона була прекрасно, однаково добре розмовляла французькою, англійською, російською і мене вчила мов. У монастирі заборонялося тримати світську літературу, тому ігуменя передплачувала іноземні та російські книжки й журнали на адресу Магалі Зарандіа. А про грузинську літературу годі й говорити — тут вона знала все.

Якось зимового вечора — годині об одинадцятій — в келію до Єфимії постукали. Ігуменя ніколи не лягала рано спати. Вона швидко відімкнула двері. До мене долинув шепіт. Я впізнала голос воротаря. Коли він пішов, Єфимія звеліла мені одягнутися тепленько і йти за нею.

Коло воріт монастиря на нас чекав Шалва Зарандіа з ліхтарем у руці. Поки, чалапаючи по грязі, ми дійшли до села, поки пообшкрібали грязь із взуття, перш ніж увійти в дім Зарандіа, минула ціла година...

— Ігуменя Єфимія просила нашого батька Магалі, якщо заявиться Дата, послати мене по неї,— мовив Шалва Зарандіа.— Коли прийшов Дата, батько сказав йому, що ігуменя хоче побачитися з ним. Дата зрадів і зразу ж послав мене по неї. Коли ми прийшли, він, уже відпочивши, сидів біля каміна й підгортав жар до горщика з лобіо[36].

— Тільки-но ми переступили поріг, як я зрозуміла, що наша нічна прогулянка — через оцього чоловіка в чорній сорочці, коричневих ноговицях і чув’яках. Він підвівся нам назустріч, шанобливо схилився до тітчиної руки, а мені тільки всміхнувся. Нас повели до столу, що був накритий, як годиться у великий піст. Лише за столом я взнала, що чоловік той у чорній сорочці  — Дата Туташхіа. Він був досить вродливий, але вражала в ньому найбільше дорідність і статечність. Я сиділа, не підводячи очей, як учила мене матушка Єфимія, а тим паче не велено було мені дивитися на чоловіків, але там я втерпіти не могла й крадькома позирала на Дату. До того ж мені завжди треба було неодмінно бути ліворуч від ігумені,— стоячи чи сидячи, все одно,— і щоразу, тільки-но вона звернеться до когось — байдуже, до жінки чи до чоловіка — і подасть мені рукою знак,— промовляти напам’ять місце з євангелія, що відповідає її думці чи змісту розмови, І хоч вона була глухувата, але по моїх губах безпомилково вгадувала, що я говорю. Тому неправда минала мені тільки тоді, коли Єфимія дивилася в другий бік. Ми з нею перебували в стані безперервної війни ще й тому, що я дуже рідко згоджувалася з міркуваннями й думками своєї наставниці, і євангельські вислови, які я відтарабанювала за помахом її руки, могли означати зовсім не те, що відповідало б тієї хвилини її намірам і бажанню. Частенько я промовляла щось і зовсім протилежне її повчанням і напученням, і це породжувало в ній хвилю обурення. Брови в неї лізли вгору, і, перехопивши мій погляд, вона починала: «Мені в моєму віці!..» — усе інше малося на увазі само собою й нічогісінько не міняло в нашій нескінченній війні.

Про Дату Туташхіа я знала все, навіть більше — палка юна уява домальовувала те, про що замовчував поговір. Та й мої знання живилися не самими лише плітками й пересудами, що бродили в монастирі. І матушка Єфимія ставала моєю мимовільною просвітницею: навчаючи мене розрізняти добро й зло, вона раз у раз наводила за взірець вчинки Дати Туташхіа і, бувало, повчаючи мене,— певно, щоб навчити й інших,— часом сама з собою розмірковувала про це вголос. Уже в ті роки мені