Семен Дмитрович Скляренко - Святослав

що була недалеко від Великого палацу, кожного ранку оточували м’ясники, хлібопеки, торговці милом, воском, полотном. Вони скаржились, що Колхіда й Керосун не продають їм полотна, що ніхто не хоче гнати баранів і худобу з Сангарії й Нікомідії, що в Таврії нібито ніколи не було свиней.

Та не тільки торговці товпились біля канцелярії єпарха. Сюди йшов і голодний люд столиці, нарікаючи на те, що не було роботи, а коли вона й траплялась, то за свій заробіток не можна купити хліба.

Дедалі більше й більше в столиці поширювались грабіж, розбій, вбивства. Уночі то тут, то там спалахували пожежі, то тут, то там злодії розбивали крамниці. Паліїв і грабіжників ловили, в’язнями було набито всю преторію, але це не допомогло. Місто вирувало, хвилювалось.

Хвилювання і неспокій ще більше сколихнули місто, коли туди дійшли чутки про перемоги князя Святослава в Болгарії.

На іграх в Іподромі, в надзвичайно урочистий момент, коли на арену вийшли всі учасники ігор, а імператор Никифор разом з імператрицею Феофано з’явився у своїй ложі, щоб вітати людей, на лавах почулись крики: «Хліба!.. хліба!..» – далі свист. В імператорську ложу полетіло каміння.

Імператор Никифор і Феофано змушені були тікати з Іподрому. Через вузькі переходи Кафізми, підвали храму Дафан і галерею Маркіана вони потай пробрались до Буколеону.

Цей Буколеонський палац імператор Никифор велів будувати ще тоді, коли сів на престол, бо він боявся жити у Великому палаці, де царювали й гинули насильницькою смертю імператори – попередники Никифора.

Свій новий палац імператор поставив на південь від Великого палацу, над вузькою й глибокою затокою, де можна було тримати напоготові кілька кораблів. Палац цей і зовні, і всередині нагадував фортецю, мав високі стіни, бійниці, вежі, льохи. В нього важко було зайти, а ще важче вийти.

Після подій на Іподромі імператор заспокоївся тільки тоді, коли опинився в Буколеоні.

– Вони жорстоко розплатяться за це каміння, – сказав імператор паракимомену Василеві. – Наша етерія повинна перевернути весь город…

Над Константинополем висіли важкі хмари, від галатейського берега віяв холодний вітер. Обличчя імператора було сердите, він стояв мовчазний, замислений, довге, чорне колись волосся, рясно посічене тепер сивиною, куйовдилось від вітру. Темні очі з-під густих, кошлатих брів похмуро дивились на галатейський берег.

Через кілька днів тривога імператора Никифора розвіялась – до Константинополя повернувся стратопедарх патрикій Петро. Із своїми легіонами він швидко пройшов Сирію, оточив Антіохію, поставив тарани й метальні машини, запалив міст грецьким огнем і взяв Антіохію. До Константинополя він привіз безліч полонених, скарби.

Імператор Никифор почував себе переможцем. Він сам вручив велику нагороду патрикію Петру. Оскільки ж звістка про падіння Антіохії була одержана напередодні свята архістратига Михайла, велів зробити вихід у Святу Софію.

Але ще до цього виходу він зустрів у Буколеоні Іоанна Цимісхія. І тоді імператора прорвало, він вибухнув страшним гнівом.

– Як міг ти допустити, – заволав він на Цимісхія, – щоб я у цей важкий для Візантії час знімав великі сили з меж Болгарії і посилав їх у Сирію!..

– Великий імператоре, – відповів Цимісхій. – Я діяв, як ти велів, – беріг Антіохію, що є третім городом світу, і намагався взяти її облогою.

– Безумець! Твоя облога затягнулась на цілий рік. А патрикій Петро взяв Антіохію за один день.

– Він розбив стіни, спалив половину города, не залишив каменя на камені.

– Бувають часи, – крикнув роздратований імператор, – коли треба руйнувати не тільки городи, а цілі землі, не шкодувати нікого й нічого! Патрикій Петро зробив це й прибув до Константинополя з великими скарбами.

– Це правда! – промовив Іоанн. – Антіохія тепер найбідніший город світу, вона не скоро встане з руїн і попелу.

– Ти смієш мене осуджувати! – закричав нестямно Никифор. – Паракимомене Василю! Віднині Іоанн Цимісхій не буде доместиком схол! А ти, бездарний полководцю, їдь у свою Вірменію, тобі немає місця в Константинополі.

Тільки після цього імператор Никифор вгамував свій гнів, рушив до камор Золотої палати, щоб одягти там пишний свій одяг, почати вихід, слухати урочисті співи хорів, славослов’я димотів і динархів.[162]

Проте ці славослов’я не приносили тепер йому, як раніше, втіхи, не кидали в священний трепет, не вгамовували душі. Він ішов, сивий, похилений, час від часу боязко оглядався навкруг…

Це вже був не той славетний полководець, одного імені якого боялись Сирія й Палестина, який велів колись своєму війську рубати голови крітянам і кидати їх на ворогів, який ходив на Антіохію й каменя на камені не залишив від городів агарян, якого всі воліли мати спільником і владарем, але не ворогом.

Тепер імператор Никифор тремтів перед іншими, чорні передчуття обгортали його…

І зараз ці передчуття не обдурили імператора. Він стояв і молився в своєму паракиптику