Стівен Кінг - Історія Лізі

інтуїції, яка припускала, що Дулей може досягти якогось диявольського безсмертя всередині істоти, що проковтнула його. — Він мертвий.

— Тоді я хочу додому! Ми зможемо повернутися додому?

— Так, зможемо.

— Я не знаю, чи вдасться мені відтворити кабінет Скота у своїй уяві… Я геть вибита з рівноваги… — Аменда зі страхом розглянулася навколо. — Це зовсім не схоже на Гавань Південнного Вітру.

— Ні, — погодилася Лізі, знову обіймаючи сестру. — І я знаю, ти боїшся. Але спробуй зробити все так добре, як тільки зможеш.

Насправді Лізі турбувало не повернення до кабінету Скота, до Касл В’ю, не повернення до реального світу. Вона думала, що тепер для неї головна проблема пов’язана з перебуванням тут. Вона пригадала, як одного разу лікар порадив їй бути особливо уважною до своєї щиколотки, після того як вона боляче розтягла собі сухожилля під час катання на ковзанах. «Бо коли одного разу ти розтягнеш собі ці сухожилля, то наступного тобі буде набагато важче їх уберегти».

Отже, її чекає попереду час, коли буде набагато легше не вберегтися. І він бачив її. І те око, величезне, як колодязь, водночас мертве й живе, дивилося на неї.

— Лізі, ти така хоробра, — сказала Аменда тоненьким голосом.

Вона скинула останнім поглядом на похилий косогір, зарослий люпином, підзолочений і дивний у дедалі яскравішому світлі місяця, потім знову притисла своє обличчя до шиї Лізі.

— Говори так більше, і завтра мені доведеться залишити тебе в Ґрінлоні. Заплющуй очі.

— Я вже заплющила.

Лізі також заплющила. Протягом якоїсь миті вона бачила ту притуплену голову, що, власне, була не головою, а утробою, трубою, лійкою в чорноту, наповнену нескінченним завихреним психодіотизмом. Вона почула, як у тій чорноті досі верещить Джим Дулей, але цей звук був тепер тонкий і змішаний з іншими зойками та верещанням. Доклавши, як їй здавалося, неймовірних зусиль, вона відкинула ці образи та звуки, замінивши їх картиною столу з червоного клена та голосом друзяки Генка, — а кого ж іще, — який співав «Джамбалаю». Вона навіть устигла подумати про те, як спочатку вона й Скот не могли повернутися додому, коли їм треба було поспішати, бо Довгий хлопець був зовсім близько, встигла подумати по те

(це африканка, Лізі, я відчуваю, вона тримає нас тут як якір)

що він тоді сказав, устигла здивуватися, чому це знову нагадало їй про Аменду, що з такою тугою дивиться на корабель своєї мрії «Рожеві троянди» (дивиться прощальним поглядом, якщо такі погляди взагалі можливі), а потім цей час закінчився. Вона знову відчула, як повітря вивертається, а місячне світло зникає. Вона це бачила навіть із заплющеними очима. Потім прийшло відчуття короткого падіння зі струсами та гойданням, і вони опинилися в кабінеті, але в кабінеті було поночі, бо Дулей зруйнував електропроводку, проте Генк Вільямс досі співав, — О моя Івонно, о моя кохана, ой-ой-ой, бо навіть за відсутності електрики друзяка Генк повинен був сказати своє слово.

12

— Лізі! Лізі!

— Мендо, ти мене розчавила, скотися з мене…

— Лізі, ми повернулися?

Дві жінки в темряві. Лежать, сплетені в обіймах, на килимі.

«Десятки родичів Івонну проводжали…» — звучало з алькова.

— Ти мене задушиш, я неспроможна дихати!

— Пробач… Лізі, ти лежиш на моїй руці…

«Сину гармат і сурми, повеселімось на березі моря ми!»

Лізі вдалося скотитися праворуч. Аменда визволила свою руку, й за мить вага її тіла перестала тиснути на живіт Лізі. Лізі глибоко відітхнула — і з великою полегкістю. Коли вона випустила подих, Генк Вільямс урвав свій спів на півфразі.

— Лізі, чому тут так темно?

— Тому що Дулей перетяв проводку, ти хіба не пам’ятаєш?

— Він вимкнув світло, — цілком логічно заперечила Аменда. — Якби він перетяв усю проводку, телевізор би не працював.

Лізі могла б запитати Аменду, а чому тоді телевізор так несподівано вимкнувся, проте на стала завдавати собі клопоту. Перед ними були нагальніші проблеми, які треба було розв’язувати. Як говориться у прислів’ї: «їм треба було посмажити іншу рибу».

— Ходімо в дім.

— З мене на сто відсотків досить таких пригод, — сказала Аменда. Її пальці доторкнулися до ліктя Лізі, ковзнули по руці вниз і схопили її долоню. Сестри стояли поруч. Аменда додала довірливим тоном: — Не ображайся, Лізі, але якщо я коли-небудь сюди ще прийду, то це буде не скоро.

Лізі розуміла, що відчуває Аменда, але її власні почуття змінилися. Раніше кабінет Скота її відлякував, тут не може бути сумніву. Упродовж двох довгих років вона взагалі не наважувалася увійти сюди. Але тепер вона вважала, що головну роботу, яку треба було тут зробити, зроблено. Вони з Амендою витіснили звідси привид Скота, по-доброму й — час покаже, але в неї сумніву не було — повністю.

— Ходімо, — сказала вона. — Ходімо в дім, Я приготую гарячий шоколад.

— І може, трохи бренді для початку? — з надією в голосі запитала Аменда. — Чи божевільним дамам пити бренді не дозволено?

— Божевільним дамам не дозволено. Тобі дозволено.

Тримаючись за руки, вони навпомацки рушили до сходів. Лізі зупинилася лише один раз, коли на щось наступила. Вона нахилилася й підняла скляний кружечок, завтовшки з дюйм. Вона зрозуміла, що це одна з лінз від окулярів нічного бачення Дулея, і з огидою знову кинула її на підлогу.

— Що там? — запитала Аменда.

— Та нічого. Я трохи спроможна бачити. А ти?

— Трохи. Але не відпускай мою руку.

— Не відпущу, моє золотко.

Тримаючись за руки, вони спустилися сходами у сарай. Удвох спускатися було не так зручно, як поодинці, зате вони почувалися набагато безпечніше.

13

Лізі дістала свої найменші склянки для соку й налила в кожну по невеличкій порції бренді з пляшки, яку знайшла в їдальні, десь у глибинах буфета. Підняла свою склянку й цокнулася з Амендою. Вони стояли біля кухонного прилавка. Усе світло в кімнаті було увімкнене, навіть лампа у вигляді літери S у кутку, де Лізі виписувала чеки, сидячи за дитячим столиком.

— Будьмо! — сказала Лізі.

— Будьмо! — повторила Аменда.

— Будьмо й не забудьмо! — мовили вони в один голос і випили.

Аменда зігнулася й шумно видихнула з себе струмінь повітря. А коли випросталася, то на її раніше блідих щоках розквітли троянди, червона смужка проступила над бровами, і сідловина носа теж почервоніла. Сльози стояли в її очах.

— Прокляття! Що це було?

Лізі, чиє горло, певно, мало такий самий колір, як і обличчя Аменди, взяла пляшку й прочитала етикетку. Зоряне бренді, було там написано. Виготовлено в Румунії.

— Румунське бренді? — приголомшено запитала Аменда. — Такого звіра взагалі не існує!