Аліна Центкевич - Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

повідомлення, що лекція відміняється, або й ще гірше — домагання одного з кредиторів, яких щедро наплодив мені Хаммер». Його «слухаю» пролунало не дуже привітно.

— Пан капітан Амундсен?

— Так.

— Ви, напевне, вже не пам'ятаєте мене. Я мав честь познайомитися з вами під час війни на фронті у Франції. Ви там були на запрошення нашого військового командування. Я служив тоді поручиком у саперному підрозділі…

— Дуже приємно, — відповів Амундсен і подумав, «Починається… Ще один з тисячі базік. Чи дадуть вони мені коли-небудь спокій?»

Хотів уже під якимось приводом закінчити розмову, і раптом почув:

— Мене дуже цікавить план вашої повітряної полярної експедиції. Мені здається, я міг би вам допомогти…

«Допомогти? Невже знову якась пастка?.. А втім, може?..»

— Хто це говорить? — кинув він нетерпляче.

— Лінкольн Елсуорт. Якщо дозволите, капітане, я зайду до вас на хвилинку в готель.

Ошелешений Амундсен не відводив очей від елегантного, гарно вдягненого чоловіка із сивиною на скронях, що невимушено сидів перед ним у незручному готельному кріслі. Він намагався побороти мимовільне почуття симпатії, яку викликав у нього цей чоловік.

— Мені хотілося б трохи розповісти вам про себе, — промовив гість приємним спокійним голосом. — Я інженер, мені сорок чотири роки, я люблю подорожувати і не гаяв часу даремно. Та, на жаль, досі мені не довелося побувати на полярних обширах. А вони, признатися, надять мене з дитинства завдяки книгам Нансена і вашим, капітане. Ви були героями мого дитинства і юності.

Останнім часом я займався проектуванням, будував залізницю через усю Канаду до тихоокеанського узбережжя. Є в моєму житті й «авантюристична сторінка», як сказав би мій батько: якийсь час я шукав золото на Алясці, проте це мені скоро набридло, бо в цій роботі нема нічого творчого. Я прагнув великих пригод, але там не спізнав їх. Щойно оце повернувся з Південної Америки, де виконував геологічний розріз материка — від берегів Тихого океану через Анди до верхів'їв Амазопки. А тепер мрію про арктичні польоти. Кажучи конкретніше, я дуже хотів би взяти участь в експедиції, яку ви плануєте. — І, зауваживши, що Амундсен усе ще недовірливо дивиться на нього, швидко додав: — Я добре розумію, що таких, як я, кандидатів у вас є сотні. Я, певна річ, хотів би внести свій вклад. Зараз я маю, правда, лише десять тисяч доларів, але мій батько, людина заможна, охоче погодився б покрити частину видатків, зв'язаних з польотом до Північного полюса, з умовою, що ви візьмете з собою у цей політ його сина, непоправного мандрівника.

Розмова з мультимільйонером Елсуортом-батьком була коротка й ділова. Спершу цей літній чоловік із сухорлявим обличчям і гострим поглядом не досить приязно прийняв гостя.

— Що буде, як я відмовлю вам, капітане, у допомозі?

Амундсен не опустив очей під проникливим поглядом господаря.

— Це нічого не змінить у моїх планах. Я не спинюся, поки не досягну мети.

Обличчя старого осяяла усмішка.

— Це мені подобається! — заявив він. — Така позиція гідна поваги. Я теж усе своє життя старався діяти так само… Недарма Лінкольн розповідав мені про вас з таким захватом. Але я хотів особисто познайомитися з вами. Прошу, ось чек на вісімдесят тисяч доларів. Гадаю, він знадобиться вам. Ви знаєте мої умови: візьмете з собою Лінкольна. Ви обидва будете на рівних правах керівниками експедиції. Пропоную офіційно назвати її «Амундсен — Елсуорт експедишн». Вам це підходить? Цілком зрозуміло, я погоджуюсь, щоб ви летіли під норвезьким прапором. Вважаю, це буде справедливо.

Ні, це був не Хаммер. Щира, доброзичлива допомога, що надійшла у важку хвилину сумнівів і невпевненості, врятувала Амундсена, повернула йому енергію і ентузіазм. Навчений гірким досвідом, він цього разу визначив на мету своєї експедиції вже не Північний полюс, а «вивчення арктичних обширів на північ від Шпіцбергену». Саме так і написав він в офіційній заяві, яку залишив у норвезькому консульстві в Нью-Йорку.

— Цей документ застрахує нас на випадок, якщо нам не пощастить досягти полюса, — з прикрістю сказав він своєму компаньйонові.

Елсуорт пильно поглянув на нього.

— Видно, вам довелося пережити не одне розчарування, якщо ви вважаєте за необхідне вдатися до такого застереження, — співчутливо мовив американець.

Амундсен не намагався вже побороти симпатію, яку викликала у нього ця чудова людина. Що більше він пізнавав цього чоловіка, то більше цінував його достоїнства — культуру, інтелігентність, виняткову рішучість, та найбільше — його глибоке розуміння сміливих планів, повагу до них.

«Поки живеш, ніколи не можна втрачати мужності, — писав у той час Амундсен. — Хіба я міг сподіватися, що доля піднесе мені такий дарунок? «Мод» і далі дрейфує в океані. Її відданий екіпаж провадить корисні наукові спостереження, а ми з Лінкольном незабаром вилетимо на двох гідропланах із Шпіцбергену на північ».

Норвегія знов урочисто зустрічала Амундсена, що повертався з Нью-Йорка. Знову вітала його оваціями. Але він з неприхованим презирством переглядав газети, сповнені похвальних гімнів на його честь, і йому не раз видавалося, що крізь них ще прозирають потоки брехні, які зовсім недавно лилися на нього.

— Досить було здобути в Америці визнання і повний мішок грошей, щоб співвітчизники знову пригадали мої заслуги, — казав він Нансену.

У цілковитій відповідності з неписаним правилом «поможи сам собі, а тоді й ми тобі допоможемо», навколо нього юрмився тепер натовп підлабузників, і кожен гаряче запевняв, що він ніколи не втрачав віри у великого Руала.

У Тромсьо на Амундсена вже чекали два гідроплани і головний директор заводу фірми «Дорньє» разом із своїми конструкторами та механіками.

Важкі хмари, які ще недавно загрожували Амундсену бурею, нарешті розійшлися, і небо