Олександр Павлович Бердник - Вогнесміх

Так міркуючи, Жанна надвечір другого дня прогулювалася берегом, де недавно Космоандр чудоподібно врятував її від смерті. І тут зненацька зустрілася з ним.

Юнак з’явився перед нею несподівано, ніби виник з повітря поміж двома скелями. Жінка навіть оторопіла, побачивши його, і відчула тривожний холодок поза спиною. Потроху заспокоїлася, рушила назустріч. Космоандрові очі були втоплені десь у простір, але обличчя, все тіло очікувало її, — вона це ясно бачила. Він мовчав, прислухаючись до її подиху, до шелесту кроків. Потім, відчувши, що жінка зупинилася, тихо сказав:

— Дивна, я хотів тебе чути, відчувати.

— Я теж шукала тебе, — прошепотіла вона.

— Шукала? — здивувався юнак. — Хіба ти мене загубила? Ми ж знайшли одне одного і тепер полетимо разом у Зоряну Домівку.

У неї перехопило подих від хвилювання й солодкого болю в грудях. Він покохав її, він любить, цей бідний юнак з легенди божевільного вчителя, котрий одняв у сліпих дітей цілу цивілізацію батьків, подарувавши натомість міфічну химеру, безнадійну мрію про політ у нікуди. Пекучий жаль пронизав серце Жанни, шаленство обурення сколихнуло почуття. Треба щось робити, щось придумати. Треба відкрити для нещасної істоти двері лабіринту, з якого сам він ніколи не вибереться.

— Космоандре… Космоандре, — ніжно промовляла вона, торкаючись його руки. І не знала, як сказати йому страшну правду, що придумати для рятунку.

— Твоє сонечко хвилюється, — турботливо мовив юнак, зосереджено прислухаючись до її стану. — Мелодія спокою порушена. Що з тобою відбулося?

— Завтра я прощаюся з тобою, Космоандре.

— Прощаєшся? Що таке — прощатися?

— Я повертаюся до свого світу. А ти лишаєшся тут.

— Чому? Хіба ти не бажаєш летіти зі мною? Хіба ми знайшли одне одного не навіки?

Така ніжність і розгубленість звучали в голосі юнака, що сльози виступили на очах Жанни. Вона рішуче сказала, ніби кидаючись у холодну воду:

— Космоандре, тебе і всіх вас одурено.

— Одурено? — перепитав юнак. — Дивна, ти вживаєш слова, у яких відсутній смисл. Що означає — одурити?

— Приховати правду, Космоандре.

— Як це можливо — приховати правду, Дивна? Правда ж не річ, котру можна присипати піском або втопити у воді. Але й річ можна знайти, якщо гостро зосередитися на ній. А правда завжди сяє, вона, як сонце… вона і є сонце… сонце нашої дії, мислі, чуття.

Жанна подивувалася його аргументацією, зрозумівши, що недооцінила монолітності виховання цих дітей. Учитель, безумовно, передбачив можливість сумнівів і духовних конфліктів, давши для таких випадків бодай міфічну, але все-таки зброю. Вона трохи розгублено промовила:

— Космоандре, я спробую тобі пояснити. Річ у тім, що на цій планеті… на цій Землі, де всі ми живемо…

— Ти кажеш про Гніздо Радості?

— Ні, ні, я кажу про всю планету…

— Про зоряну домівку?

— Ні, Космоандре. Бачиш, ти навіть не знаєш, що твоє Гніздо Радості — лише малесенький острів на… як би тобі пояснити?.. на великій, дуже великій кулі, котра плаває у зоряній домівці, як ти гарно говориш. А на цій кулі… на цій великій планеті є багато таких островів, як цей, де ми тепер, як це ваше Гніздо Радості.

— Ти так уявляєш? — здивувався юнак, тривожно зсунувши брови докупи в зусиллі збагнути те, що почув.

— Я не уявляю. Я знаю.

— Знати й уявляти — одне й те ж, — заперечив юнак. — Ти справді дивна. Хто ж нас обдурив, поясни? І як це можливо? Якщо на морі буря і мені радісно слухати її пісні, а моя подруга Квіточка тривожиться від цієї мелодії і бажає тиші та спокою, — хіба я обдурюю її, твердячи, що мені приємно й радісно?

Жанна зрозуміла, що учитель сформував психічний стрій своїх учнів, як цільний, багатомірний духовний калейдоскоп, всі візерунки якого правомірні, позбавлені протиріч, антагонізмів, тому й поняття обману для такого розуму позбавлене глузду. Воно просто химера, абстракція, котру навіть неможливо втиснути у моноліт цільної мови.

— Якщо ти навіть відчуваєш, — вів далі задумливо юнак, — що, окрім нашого Гнізда Радості, є ще багато таких гнізд і всі вони сплетені у одне гніздо, котре ти назвала планетою, а вона плаває у зоряному потопі, куди нам треба летіти, то хіба від цього щось міняється? Хіба ти не зможеш полетіти зі мною у сферу великої радості? Крила твої ще не викохані, але я поможу тобі… Учитель допоможе…

— Ти не дослухав, Космоандре, — зітхнула Жанна, розгублено дивлячись на буйнобарвність заходу, ніби шукала в тих райдужних переливах аргументів для пояснення. — Події не можна пояснювати, як кому захочеться. Є події однозначні. Наприклад, якби ти не врятував мене, я б втонула у морі. Навіки зникла, померла…

— Куди можна зникнути? — дивувався Космоандр, і на його мінливому обличчі заграла усмішка. — Ми, буває, граємося в години розваги, і тоді силою думки та чуття міняємо вияв, а інші намагаються розпізнати того, хто міняється, в іншій подобі. Отже, можна змінитися, але зникнути, щезнути… Як можна щезнути? Куди? Зоряна домівка ж єдина?

— Хай так, — відповіла Жанна, збентежена його суперлогічною аргументацією. — Тканина життя, з якої ми сотворені, справді залишається, але форми розпадаються. Тієї форми, в яку відлита я, яку ти врятував, уже не було б… Розумієш? Це називається вмерти. Тіло розпадається. І наші сучасні знання безсилі повернути його до життя.

Космоандр мовчав, осмислюючи почуте, і жінка поспішала сказати основне, заради чого розпочала небезпечну розмову:

— Космоандре, учитель відкрив вам лише один бік життя. Той, який мав би принести вам радість, блаженство, мрію про політ. Але правдиве буття набагато складніше. Вислухай мене і не перебивай. В інших гніздах… тільки не радості, друже, далеко не радості… на інших островах — малих і велетенських — живуть безліч людей. Таких, як і ви.