Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

Навколо будинку жердинами був обгороджений неабиякий простір а-ля “двір”. Досить великий, скажімо так, простір. Метрів сто в один бік і стільки ж в інший, до самого лісу. Високий сарай, напевно, для сіна і ще щось дрібніше, але з трубою димаря. Тепер, коли все стало очевидним, Макс навіть дивувався – як можна було не розгледіти це все раніше, а побачити – лише практично впершись в огорожу? Підійшовши ближче, розглянув усе детальніше. Будинок був старий. Ні, не так – будинок був ДУЖЕ старий. Здавалося, що він вріс у землю по пояс. Ні, знову не так – він ріс просто із землі від самого свого початку. Досить великий, приблизно вісім на десять метрів, стіни складені з дуже товстих колод, діаметр нижніх був явно більше метра. Бічною і задньою стінами будинок занурювався в пагорб. Тут було видно, що земля обсипалася, поступово втоплюючи будову, але потужні камені, що підпирають пагорб, все ж було ще видно. Вище стіни будинку весь схил пагорба був сильно кам’янистий, і це було дивно, оскільки більше каменю йому ніде не зустрічалося. З іншого боку – це був і безсумнівний плюс – великі камені стримували сніг взимку. Дах був влаштований таким чином, що весь сніг, який там міг накопичуватися, мало зносити геть. Сам же дах був вкритий чимось на кшталт черепиці, але при найближчому розгляді виявилося, що це товсті дерев’яні плашки, викладені черепичною кладкою. Більша частина всього цього поросла мохом, від чого будинок здавався ще більш непримітним. Дерево сильно потемніло від дощів, морозу і вітру, але ніде не було помітно ні грибка, ні слідів гниття, ні жучків, ні різного лісового дріб’язку. Взагалі будинок нагадував собою величезного сплячого ведмедя, міцного і могутнього. Правіше від входу і глибше, практично за будинком, росло величезне дерево, схоже на дуб, воно було настільки величезне, що розмах гілок удвічі перекривав ширину будинку. А ось і перший місцевий житель – вгорі, на тонкій гілці, що погойдувалася під його вагою, сидів птах.. На ворона схожий. Підтверджуючи його думку, птах каркнув, махнув величезними навіть із цієї відстані крилами й полетів геть.

– І тобі – привіт! – сказав услід йому Макс. Він підійшов до будинку, постояв трохи і спробував відчинити низькі, непропорційно широкі двері. Як і в багатьох таких ось будинках, вони відчинялися всередину, що нібито неправильно – під час пожежі їх можна і не відчинити, але, по-перше, нікому тут створювати натовп, який може впиратися в двері, а по-друге, якщо взимку ляже сніг гарним заметом, то назовні двері точно не протиснути. Самі двері були обковані, товсті дошки, щільно пригнані одна до одної, здавалися монолітом. Поперек них проходили залізні смуги, до яких кріпилися завіси. Усе це було настільки добротним і масивним, що Макс уже не сумнівався – такі двері проіснують і п’ятсот років і більше. Відчинятися вони й не збиралися. Навіть не ворушилися. Максим потоптався на місці, думаючи, що ж робити. Зайшов збоку, хотів зазирнути всередину. Зазирнути не вийшло – потужні віконниці щільно закривали вікна. А через невеликі щілини було видно тільки абсолютно непроглядну темряву, незважаючи на те, що день сонячний. І тут він згадав про ключ. Називаючи себе різними словами, кинув рюкзак під стіну будинку і поспіхом витягнув із нього ту саму залізяку, яку йому передав нотаріус. Знову підійшовши до дверей, практично відразу під ручкою для відкривання, зробленою теж із заліза, виявив отвір відповідного діаметру. Поправивши на ключі перекладинку так, щоб вона склалася в одне ціле з тілом ключа, Максим вставив його в отвір. Покрутивши то в один, то в інший бік відчув зачеплення металу і вже впевнено крутнув ручку на два оберти. Знову штовхнув двері, і вони абсолютно без скрипу, м’яко й несподівано легко відчинилися на всю свою ширину. Хлопець, який не очікував такої простоти, завмер на місці. “Ну здрастуй, домівко”... – зненацька прийшла в голову думка і він несподівано для себе повторив її вголос. Усередині було тихо, сухо й темно. Приємно пахло травами, вгадувалася м’ята – це, напевно, єдине, що він міг отак от за запахом упізнати. Хоча все й перебувало в запустінні, але ні пилу, ні іншого сміття ніде не було. І це було теж дуже дивно.

Насамперед відчинив вікна. Важкі віконниці, як щити, щільно закривали все. Та щілинка, в яку він заглядав з двору, була, мабуть, єдиною. Фіранок ніяких не було – відразу видно, чоловік тут жив один. У жінок вікон без фіранок не буває. У нього їх теж не буде. Від кого тут ховатися? а краєвид із вікна надто гарний, щоб приховувати його за якоюсь ганчіркою. Тим паче, що ці ганчірки сюди ще притягти треба. Свіже повітря увірвалося всередину, чимось зашелестівши на широкій печі, котра могутньо стояла на середині хати. Розділяючи піч навпіл, проходив перестінок із товстих тесаних дощок, що відокремлював разом із піччю практично ще третину всього простору. Провівши обстеження території, Макс також знайшов: пічне начиння, пательню і казан, рогач, дві тарілки або миски, кілька ножів – один для нарізання динозаврів, а другий цілком нічого – завдовжки сантиметрів п’ятнадцять, завширшки приблизно три, зручна ручка з дерева, упор для пальця, не надто товстий обух і акуратне заточування. Сталь була непогана і приємно дзвеніла, коли по лезу проводив нігтем. Перший ніж теж був із хорошої сталі, тільки дуже вже монструозний... такий собі маленький меч. Сантиметрів сорок п’ять у довжину мало тільки саме лезо, ширина приблизно вісім сантиметрів, а обух був міліметрів п’ять. Але заточка була першокласною. Обидва ножі були ковані. “І навіщо я тягнув топірець? – подумав Макс, – таким тесаком можна дерева рубати не гірше, ніж сокирою”. Біля вікна стояв стіл і дві табуретки. Усе було винятково добротне, масивне. Дерево дуже темне, на вигляд дуже старе, але жодного грама по́терті, ніде не скрипіло і не хиталося. Поверхня столу гладка, жодна дошка не стирчить. І все. Більше в будинку не було нічого.

На подвір’ї виявився колодязь із майже розваленим срубом. Сарай був абсолютно порожній, сіна в ньому не було давно. Додаткова споруда з трубою виявилася лазнею. Там було темно і холодно, видно, що дуже давно не топлено. Дошки будівель були такі ж темні, як і меблі в хаті. Здивувала купіль із чистісінькою крижаною водою. Як виявилося, поруч був ще й струмок, від нього, викладений камінням відводок, наповнював купіль, а надлишок води зливався назад у струмок трохи нижче за його течією... “Круто! – захопився Максим, – завжди хотів мати лазню. Це ж клас який, попаритися, пірнути…” На цьому огляд території поки що закінчився. Макс вирішив привести все у відносний порядок, повернути жилий стан – йому доведеться ночувати тут і хотілося, щоб усе було по-людськи. Він міг переночувати і так, як є, це не було проблемою, доводилося жити тижнями і в гірших умовах. Але йому чомусь було внутрішньо соромно залишати такий будинок у запустінні, сподобалося йому тут.