Іван Семенович Левицький - Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький

пе­чi та ви­ка­чу­ва­лась. По­лум'я трi­ща­ло в пе­чi, ок­рiп булько­тiв, а во­на по­тя­га­лась на пе­чi в теп­лiй пос­те­лi, ду­ма­ючи, що не­вiст­ка ва­рить обiд на всiх. Вже ста­ло роз­вид­ня­тись, Кай­да­ши­ха злiз­ла з пе­чi, гля­ну­ла в пiч i вгля­дi­ла двоє ма­леньких гор­нят.

- Що це ти, Мот­ре, ва­риш у тих гор­ня­тах? - спи­та­ла во­на.

- Борщ та ка­шу, - од­ка­за­ла Мот­ря.

- Нащо ж ти прис­та­ви­ла стра­ву в та­ких ма­леньких гор­нят­ках? Сьогод­нi ж не п'ятни­ця: i батько бу­де обi­да­ти.

- Буде обi­дать, як ви на­ва­ри­те, бо я на вас усiх не бу­ду бiльше ва­ри­ти. Я вам нi­чим не до­год­жу. Ва­рiть са­мi со­бi, од­на­че ви вчи­лись в па­нiв.

Надворi вже свi­та­ло. Сiм'я обi­да­ла ра­но, а Кай­да­ши­сi прий­шлось тiльки що за­ход­жу­ва­тись ко­ло си­рих бу­ря­кiв та ко­ло ка­пус­ти.

- Ой гос­по­ди ми­ло­серд­ний! Ма­буть, ти на­ва­жи­лась звес­ти ме­не з свi­ту! - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха. - Що це ти вит­во­ряєш?

- Те, що ба­чи­те.

- Приставляй у бiльшо­му горш­ку борщ!

- Навiщо? Мiй борщ вже до­ки­пає, - ска­за­ла Мот­ря спо­кiй­но, але нас­мiш­ку­ва­то.

Кайдашисi до­ве­лось са­мiй прис­тав­лять дру­гий борщ та дру­гу ка­шу.

Зiйшло сон­це. Мот­ря пок­ли­ка­ла Кар­па обi­да­ти i пос­та­ви­ла на стiл борщ. Сам Кар­по зди­ву­вав­ся.

- Що це ти, Мот­ре, ви­га­дуєш? Ти хо­чеш знов роз­сер­дить батька? - ска­зав Кар­по.

- Сiдай та їж! Роз­но­сив­ся з батьком. Батько­вi на­ва­рить бор­щу ма­ти, а я бiльше не бу­ду ва­ри­ти на всiх.

Карпо не знав, чи сi­да­ти за стiл, чи нi. Кай­да­ши­ха на­ро­би­ла кри­ку на всю ха­ту, на все под­вiр'я. В ха­ту вбiг Кай­даш, а за ним Лав­рiн.

- Подивись, що твоя не­вiс­точ­ка вит­во­ряє! - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха, ви­хо­пив­ши з пе­чi ма­ле гор­ня з ка­шею.

Старий Кай­даш вит­рi­щив очi на гор­ня i не знав до чо­го во­но йдеться.

- Глянь! Що це та­ке! - ска­за­ла Кай­да­ши­ха, ти­ка­ючи пiд са­мий нiс Кай­да­ше­вi гор­ня з ка­шею.

- Каша. Що ж во­но, як не ка­ша. - ска­зав Кай­даш. Вiн не дог­ля­дав­ся, в яко­му там горш­ку зва­ри­ли ка­шу.

- Подивись ли­шень, в яко­му горш­ку прис­та­ви­ла твоя не­вiс­точ­ка оцю ка­шу, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- В щер­ба­то­му б то, чи що, - ска­зав Кай­даш.

- В щер­ба­то­му… А чи ста­не цiєї ка­шi на вcix? - спи­та­ла Кай­да­ши­ха, сер­ди­та, що Кай­даш не ро­зу­мiє дi­ла.

- Чорт ва­шо­го батька знає, в яко­му там горш­ку ви прис­тав­ляєте ка­шу. Бий­те­ся со­бi уд­вох, а ме­не не за­чi­пай­те, - ска­зав Кай­даш, сер­ди­тий на жi­нок.

- Та це твоя не­вiс­точ­ка зва­ри­ла обiд тiльки для се­бе та для Кар­па. Во­на хо­че обi­дать ок­ре­мо, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- Та не­хай, про ме­не, обi­дає й са­ма, ще й роз­пе­ре­жеться, - ска­зав Кай­даш. - Не­хай, про ме­не, з'їсть оцю ка­шу з горш­ком…

Старий Кай­даш пам'ятав мо­то­ви­ло. В йо­го й до­сi ще­мi­ла спи­на.

- Я вже не знаю, що це да­лi бу­де. Вiзьму та й пi­ду в ко­мip­ни­ки. Чом ти, Омельку, нi­чо­го не ска­жеш отiй са­та­нi?

Омелько бо­яв­ся, щоб не до­ве­лось че­рез ту ка­шу вдру­ге за­дер­ти но­ги до­го­ри, i мов­чав.

- Коли ти нi­чо­го не ска­жеш, то я са­ма ви­ки­даю отой обiд сви­ням, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха i швир­го­ну­ла гор­щик з ка­шею в по­мий­ни­цю. Гор­щик геп­нув у шап­лик. По­миї бриз­ну­ли на стi­ну й об­ли­ли її патьока­ми до са­мої по­ли­цi.

Мотря аж зве­ре­те­ни­лась.

- Коли ви ви­ки­даєте стра­ву в по­мий­ни­цю, то я не бу­ду їсти ва­шо­го хлi­ба. Ваш хлiб да­вить ме­не отут в гор­лi, як важ­кий ка­мiнь. На­те вам i цей борщ, що я на­ва­ри­ла, та, про ме­не, од­дай­те йо­го со­ба­кам.

Люта Мот­ря вхо­пи­ла з сто­лу мис­ку з бор­щем i ки­ну­ла її пiд но­ги свек­ру­сi. Мис­ка роз­ле­тi­лась на че­реп­ки. кар­топ­ля по­ко­ти­лась аж пiд при­пi­чок.

- Пху на вас! - плю­нув ста­рий Кай­даш на роз­ли­тий борщ i пi­шов у по­вiт­ку ро­би­ти во­за.

- Пху! - плю­нув i со­бi Кар­по та й вий­шов з ха­ти.

Лаврiн при­сiв i жар­тiв­ли­во плю­нув на са­мi­сiньку ко­пич­ку бу­ря­кiв та ква­со­лi та й со­бi пi­шов з ха­ти.

В ха­тi зос­та­лись са­мi мо­ло­ди­цi. Кай­да­ши­ха сто­яла ко­ло пе­чi над роз­би­тою мис­кою мов кам'яна. Мот­ря сто­яла ко­ло сто­ла, як стовп, i ди­ви­лась на ши­ро­кi патьоки на стi­нi ко­ло по­мий­ни­цi.

В ха­тi бу­ло ти­хо, тiльки в пе­чi на жа­ру шквар­ча­ла рин­ка з вишк­вар­ка­ми так сер­ди­то та го­лос­но, не­на­че кри­ча­ло де­сять ба­бiв ра­зом, вхо­пив­шись за ко­си. Са­ло ши­пi­ло, як змiя, булько­та­ло, ку­вi­ка­ло, як сви­ня в ти­ну, ге­го­та­ло, як гус­ка, гав­ка­ло, як со­ба­ка, пи­ща­ло, скре­го­та­ло, а да­лi нi­би за­ви­ло: гвалт, гвалт! Рин­ка, вся про­мо­че­на са­лом, зай­ня­лась. Са­ло за­гу­ло й пiд­ня­ло здо­ро­вий ог­ня­ний язик. лиз­ну­ло че­люс­тi i за­гу­ло вiт­ром в ко­ми­нi.

Кайдашиха обер­ну­лась, гля­ну­ла на вог­не­не мо­ре в че­люс­тях, ви­хо­пи­ла з пе­чi рин­ку i нак­ри­ла її ган­чiр­кою. Рин­ка по­гас­ла, а по ха­тi пi­шов та­кий чад, та­кий смер­дю­чий дим, що Кай­да­ши­ха за­каш­ля­ла. По­га­сив­ши рин­ку, во­на крик­ну­ла на Мот­рю:

- Вiзьми ж вi­ник та пiд­ме­ти, ко­ли нас­мi­ти­ла своїм бор­щем се­ред ха­ти, або, про ме­не, схо­вай оте доб­ро в свою скри­ню.

Мотря взя­ла вi­ник, згор­ну­ла че­реп­ки, бу­ря­ки та кар­топ­лю до по­мий­ни­цi й уки­ну­ла в по­мий­ни­цю.

- Зварила обiд для сви­ней; хто вже хто, а сви­нi то­бi сьогод­нi по­дя­ку­ють за хлiб, за сiль, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

Мотря мов­ча­ла, тiльки зу­би зцi­пи­ла. Во­на вхо­пи­ла ко­жух, на­ки­ну­ла на се­бе та й по­бiг­ла до своєї ма­те­рi.

- Дайте, ма­мо, по­обi­дать, - ска­за­ла во­на Дов­биш­цi.

- А чом же ти не, по­обi­да­ла вдо­ма? - спи­та­ла ма­ти.

- В ме­не свек­ру­ха лю­та змiя: хо­дить по ха­тi, по­лум'ям на ме­не ди­ше, а з но­са го­нить дим ку­же­лем. На сло­вах, як на цим­ба­лах грає, а де сту­пить, то пiд нею лiд мерз­не, а як гля­не, то од її очей мо­ло­ко кис­не.

- Кажи, доч­ко, свек­ро­вi, щоб вас од­рiз­нив, а то ви ко­лись з свек­ру­хою спа­ли­те ха­ту, - ска­за­ла Дов­биш­ка, на­си­па­ючи в мис­ку бор­щу.

Колотнеча в Кай­да­ше­вiй ха­тi не пе­рес­та­ва­ла. Кай­да­ши­ха не го­во­ри­ла з Мот­рею по три днi, хоч Мот­ря вже не смi­ла ва­ри­ти со­бi обiд ок­ре­мо. Ста­ра Кай­да­ши­ха ду­же лю­би­ла сво­го ону­ка, ко­ли­ха­ла йо­го, цi­лу­ва­ла, пес­ти­ла. Мот­ря не да­ва­ла їй ди­ти­ни й од­га­ня­ла її од ко­лис­ки. Тiльки вно­чi, то­дi як Мот­ря спа­ла мiц­ним сном, Кай­да­ши­ха вста­ва­ла до ди­ти­ни, за­бав­ля­ла, як во­на пла­ка­ла, та го­ду­ва­ла її мо­ло­ком.

Кайдаш по­ба­чив, що справ­дi тре­ба од­рiз­ни­ти дi­тей. Вiн бо­яв­ся Кар­па. Кар­по, по­бив­ши батька, за­був про те i нiт­рiш­ки не жал­ку­вав, не­на­че вiн по­бив яко­го-не­будь па­руб­ка в шин­ку.

У Кай­да­ша в по­вiт­цi ле­жа­ло чи­ма­ло де­рев­нi. Кай­даш при­ку­пив тро­хи ко­ло­док, щоб пос­та­вить Кар­по­вi ха­ту че­рез сi­ни. Тiльки по­ча­ла­ся над­во­рi вес­на, вiн за­ко­пав слу­пи. Мот­ря по­сi­яла на то­му мiс­цi пше­ни­цю. Пше­ни­ця зiй­шла, то був знак, що