Іван Карпенко-Карий - Сто тисяч. Хазяїн, Іван Карпенко-Карий

Ява VIII

Входять Куртц, Зеленський і Ліхтаренко; увійшовши, кланяються. Двері напіводчинені. Феноген, пропустивши економів, сідає на стулі так, що йому все чуть і видно.

Пузир. Доброго здоров’я! Ну як-таки ви, пане Зеленський, і досі не загнуздали мануйлівських мужиків?! Де ж це видано, щоб на буряках платить робочому по три­дцять п’ять копійок в день? (До Ліхтаренка.) Порфирій! Почому у тебе в Чагарнику робили і роблять поденно?

Ліхтаренко. З початку весни по п’ятнадцять копійок, потім по двадцять, тепер, в гарячу пору, по двадцять п’ять на їх харчах!

Пузир. Чуєте? І по двадцять п’ять копійок багато, але все ж таки не тридцять п’ять! Та ще, либонь, ви й харчуєте?

Зеленський. Харчую.

Пузир. Боже мій! І харчуєте?! То це вийде по сорок п’ять копійок. Добре хазяйнуємо! Робочі все заберуть, а нам же що зо­станеться, а чим же я буду вам жалування платить? Так не мож­на, ви не вмієте зробити дешевого робітника!

Зеленський. У нас умови одні, а в Чагарнику, де Ліхтарен­ко, — умови другі.

Пузир. Умови люде роблять.

Зеленський. Околиця до околиці не приходиться! У Мануйлівці люде більше зажиточні, ніж де: окрім своїх наділів, дер­жать оброчну казенну землю в оренді, артілі почали заводить. А робочий, самі знаєте, тілько там дешевий, де землі нема, де не­ма за що рук зачепить, де бідність.

Пузир. Так ви зробіть у Мануйлівці бідність!

Зеленський. Це не од мене залежить.

Пузир. Вибачайте, пане Зеленський, це від голови залежить! От побачите, що там зробить Ліхтаренко. Слухай, Порфирій, я те­бе переведу в Мануйлівку, а вас, пане Зеленський, в Чагарник.

Феноген (за дверима). Ох-хо-хох!

Зеленський. Помилуйте, за віщо ж! Я торік чистої прибилі дав п’ять тисяч, а цей рік надіюсь...

Пузир. Порфирій дасть десять тисяч! Ви не умієте з народом, а Порфирій уміє і дасть десять тисяч — побачите! От що, Порфирій, мануйлівці запустили недоїмку і не заплатили. Через тиждень та об­рочна земля, що держать в оренді мануйлівці, отдається з торгів на новий строк. Треба, щоб казенна земля зосталася за мною, чуєш?

Ліхтаренко. Попробую!

Пузир. Це тобі не борщ, тут пробувать нічого, треба взять! Ти розумієш? Взять! Казенну оброчну статтю взять! Наділи му­жицькі на десять літ в оренду взять! А як мужик зостанеться без землі, роби з ним, що хочеш; а поки при землі, мужики все одно, що бури, — нічого з ними не зробиш!

Зеленський. Я вже пробував...

Пузир. Ви ніколи не пробуйте, а просто — їжте!

Зеленський. Мануйлівців не вкусиш!

Ліхтаренко. Аби зуби.

Пузир. Правда. Ти вже у Чагарнику взяв крестьян­ські наділи в оренду, тепер стежка протоптана, опит є, починай і в Ма­нуйлівці.

Зеленський. Дозволяю собі звернуть вашу увагу на те, що у Мануйлівці є такий учитель-артільщик і біля нього чоловіка три з молодих, що через них і Ліхтаренко зуби поламає.

Пузир. Порфирій, настали зуби! Опит є, стежка про­топта­на — шквар!

Ліхтаренко. Срібними та золотими зубами мож­на не то Мануйлівку, не то уїзд, а й губернію можна з’їсти!

Пузир. Нам нужен дешевий робітник, розумієте? А без деше­вого робітника хазяйство вести годі! Так ви, пане Зеленський, при­ймайте Чагарник від Ліхтаренка, а він прийме Мануйлівку від вас.

Зеленський. Помилуйте, в Чагарнику менше жалування, а у мене сім’я!

Феноген (за дверима). Ох-хо-хох!

Пузир (глянув на Феногена). Жалування вам буде те саме, що і в Мануйлівці, побачу, як будете справлятись по готовому!

Зеленський. Спасибі!

Пузир. Та от що: як тільки хліб знімете, триста десятин стерні засієте магаром, щоб була добра отава, бо я купив ще два­надцять тисяч овець, треба гарно випасти на салган. А ви, Карло Карлович, завтра поїдете в степи на прийомку овець — їх туди приженуть. Увечері я дам вам наряд.

Куртц. Еті — да, еті — нєт!.. У нас сорок тисяч овса, а ще дванадцять тисячов купіл, нужен другий помошник, без другий помошник — не можно.

Пузир. Обійдеться, чабани надежні.

Куртц. Еті — нєт! Чабан — цкелей кричал, а шахмейстер го­лова, еті — да!

Пузир. Для овець доволі вашої голови!

Куртц. Одна голова на п’ятдесят дві тисячов овса — еті нєт, еті нікогда.

Пузир. Доволі. Зате я восени вашу голову оливою гарно помастю.

Куртц. Ха-ха-ха! Олифа — еті да! Корошо!.. А только по­мошник нужно.

Пузир. Обійдетесь! А старшого чабана, Клима, виженіть зараз!

Куртц. Зашем, еті — да! Корошій чабан гнать? Собаку корошого гнать, еті — нєт!

Пузир. Він мошеник!

Куртц. Клим?! Еті — нєт! Еті — нікогда!

Пузир. Мені відомо, що як здавали дві тисячі валахів Крячковському, він за десять карбованців додав йому два­дцять валахів лишніх.

Куртц. Еті — да? Еті — нєт!.. Еті — нікогда! Помилялся — можна, проскакувал — можна, а за деньгі — еті нікогда!

Пузир. А я вам кажу — продав! Вигнать! Мені нужні люде надежні, чесні, а як ви станете самі виправлять мошеників, то ме­не обберуть, як липку. Вигнать! Я йому вірив, а він он який!

Куртц. Еті — да?.. Еті — нєт! Еті — нікогда! Я будет узнавал. Шесний шабан еті — паскудство. (Вийшов.)

Пузир. Ідіть з Богом!

Всі кланяються і виходять. Пропустивши їх, входе Феноген.