Елізабет Гілберт - Місто дівчат

із гостей: «Бернадетт, певна річ, ірландка, але вона не з тих несамовитих, тому ми її тримаємо».

Ось як люди висловлювалися в ті часи, Анджело.

На жаль, це все, що я пам’ятаю про Бернадетт.

Ніяких особливих деталей про неї я не можу згадати, бо тоді майже не звертала уваги на домашніх робітниць. Настільки я до них звикла. Вони стали для мене практично невидимі. Я сприймала як належне те, що мене обслуговують.

Але чому? Чому я була така наївна і самовпевнена?

Бо я була багата.

Досі я про це не згадувала, тому пропоную зараз усе з’ясувати й покінчити з цим питанням раз і назавжди: я була багата, Анджело. Багата і розпещена. Так, моє дитинство припало на період Великої депресії, але криза майже не зачепила мою родину. Раніше ми мали трьох служниць, двох кухарок, садівника й водія на повний день, а коли долар упав, у нас залишилося дві служниці, одна кухарка й водій на кілька годин. У чергах за безплатними харчами нам, м’яко кажучи, стояти не довелося.

Моя школа-пансіон, яка коштувала чимало, подбала про те, щоб я спілкувалася тільки з такими, як я сама, тому я виросла з упевненістю в тому, що великий радіоприймач «Зеніт» стояв у кожній вітальні. Я думала, що всі мають поні Думала, що всі чоловіки — республіканці, а жінок на світі є тільки два типи: ті, що вчилися в коледжі Вассара, і ті, що в коледжі Сміта. (Моя мама відвідувала коледж Вассара. Тітка Пеґ провчилася один рік у коледжі Сміта, а потім покинула навчання й вступила до Червоного хреста. Не знаю, чим саме ті два заклади відрізнялися, але з маминих слів я зрозуміла, що різниця була важлива.)

Звісно, я була переконана, нібито всі мають домашніх робітниць. Усе життя про мене піклувався хтось такий як Бернадетт. Коли я залишала на столі брудний посуд, хтось його неодмінно прибирав. Мою постіль щодня бездоганно застеляли. Замість мокрих рушників з’являлися сухі — магія, не інакше. Туфлі, які я недбало скидала на підлогу, хтось акуратно ставив одна біля одної, коли я не бачила. За тим усім ховалася якась велична космічна сила — стала й невидима, як гравітація, і така ж нудна: вона наводила лад у моєму житті й дбала про те, щоб у мене завжди були чисті трусики.

Тому ти навряд чи здивуєшся, коли почуєш, що, перебравшись до театру «Лілея», я й пальцем об палець не вдарила — навіть в апартаментах, які так щедро виділила мені тітка Пеґ. Мені й на думку ніколи не спадало, що пасувало б допомогти. Так само як і те, що не можна було тримати у своїй спальні артистку — наче домашню улюбленицю — тільки тому, що мені так хотілося.

Не розумію, як мене ніхто за таке не задушив.

Інколи, Анджело, ти зустрічатимеш людей мого віку, які за часів Депресії жили у великій скруті. (Твій батько був одним із них, ясна річ.) Але всі довкола них теж ледве зводили кінці з кінцями, тому ці люди часто стверджують: дітьми вони не усвідомлювали, що в їхній бідності було щось незвичайне.

Вони часто кажуть: «Ми навіть не знали, що були бідні».

Зі мною все було навпаки, Анджело: я не знала, що була багата.

Розділ п’ятий

Не минуло й тижня, як ми із Селією вже виробили свій скромний режим. Щовечора після вистави вона накидала на себе вечірню сукню (зазвичай те, що в інших колах на звали б білизною) і вирушала в місто, де на неї чекала ніч гулянок та веселощів. А я тим часом вечеряла з тіткою Пеґ, слухала радіо, трохи шила, ходила в кіно або лягала спати — і весь час мріяла про якісь цікавіші заняття.

А тоді серед ночі, коли спалося найсолодше, діставала штурхана у плече і чула знайому команду: «Сунься!». Я сунулася, і Селія падала на ліжко, відбираючи в мене весь простір, подушки й простирадла. Часом вона відразу давала хропака, а деколи ще щось теревенила на п’яну голову, поки не замовкала на середині речення. А бувало й так, що я прокидалася й бачила, що вві сні вона тримала мене за руку.

Уранці ми валялися в ліжку й вона розповідала мені про чоловіків, з якими проводила час. Серед них були чоловіки, які везли її на танці до Гарлему. Чоловіки, які запрошували її на опівнічні кіносеанси. Чоловіки, які проводили її на початок черги охочих послухати Джина Крупу в «Парамаунті». Чоловіки, які познайомили її з Морісом Шевальє. Чоловіки, які платили за її омарів «Термідор» і десерт «Запечена Аляска». (Не було такого, чого б Селія не зробила — і не робила — заради омара «Термідор» і «Запеченої Аляски».) Вона говорила про цих чоловіків так, ніби вони були їй байдужісінькі — і їй справді було на них начхати. Щойно вони оплачували рахунок, як їхні імена вилітали їй з голови. Вона користувалася ними майже так само, як моїми лосьйонами для рук і панчохами — вільно й недбало.

— Дівчина мусить сама собі створювати можливості, — любила казати вона.

Що ж до її минулого, то незабаром я дізналася таке.

Селія народилася у Бронксі й була охрещена як Марія-Тереза Беневенті. Вона була італійка, хоча з її імені нізащо не здогадаєшся. Принаймні її батько точно був італійцем.

Від нього вона успадкувала блискуче чорне волосся і божественні карі очі. А від матері-польки Селія перейняла високий зріст.

Вона провчилася у старшій школі рівно один рік. Покинула навчання в чотирнадцять років після скандального роману з батьком однієї зі своїх подружок. («Роман» — не зовсім вдале слово, коли йдеться про те, що відбувається в сексуальному плані між сорокалітнім чоловіком і чотирнадцятилітньою дівчинкою, але Селія висловилася саме так.) Через той «роман» її вигнали з дому, а ще вона завагітніла. Її благородний кавалер люб’язно «залагодив» цю ситуацію, заплативши за аборт. Після цього любчик більше не мав охоти з нею забавлятися і повернувся до своєї дружини та сім’ї — обдаровувати їх своєю відданістю й любов’ю, а Марія-Тереза Беневенті залишилася одна як палець і мусила сама давати собі раду в цьому світі Вона деякий час працювала у заводській пекарні: власник дав їй роботу й житло, а за це вона мала йому регулярно «дрочити» — тоді я вперше почула це слово, і добра Селія пояснила мені, що йдеться про мастурбацію. (Ось образ, який першим спадає