Ульф Старк - Тоді я був просто Ульф

— Йо-о-й, — простогнав я.

Наступного дня над неспокійним морем сяяло сонце. Я провів безсонну ніч. Тож тепер напівлежав на відкладному стільці на палубі, накривши живота пледом. Аґнета простяглася на стільці поруч. Ми говорили про всяку всячину. Обговорювали можливість появи нової теорії походження Всесвіту, імовірну наявність позаземних цивілізацій і про наших татів. Вона розповіла, що її тато заробляє на життя тим, що ліпить глиняних птахів. А я розповів, що мій хотів стати скрипалем.

Нам здавалося, що ми знали одне одного цілих сто років.

— Чого ти найбільше не любиш? — спитала вона.

— Забагато жовтого, — відповів я. — А ти?

— Хлопців у сандалях, — відповіла вона.

Аж тут з’явився Коре, і він був у сандалях. Біля нього йшла кучерява дівчина. Вона звалась Яна. На ній була жовта, як яєчний лікер, кофтина, від чого мене занудило.

— Здається, вам уже краще, — сказав Коре. — Може, підемо підкріпитися?

— Ні, я пас, — сказав я.

— А я піду, — сказала Аґнета. — Море виснажує.

Коли вони зникли, я трохи посидів і повдихав повітря. Потім спустився в каюту, ліг на лаву й кілька годин мовби дрімав, після чого схопився і записав до свого блокнота невеличкий вірш. Ось що я написав:

Море поглинуло мрії хворого на хитавицю

і півмісяця ядуче-жовтого.

Сьогодні вода виграє кольорами.

А хвилі у тузі страшній

б’ють щосили у борт корабля.

У повітрі літають глиняні птахи.

Де тепер таємниці твоїх очей?

* * *

Я здогадувався, де вони були. Аґнета, мабуть, збирала в каюті свої манатки. Бо ми наближалися до порту в Саут Шилдсі, звідки мали їхати далі. Мій новий приятель Коре, Ларс із Тієрпа і Покусаний комарами вже готувалися виставляти свої сумки в коридор.

— Ти йдеш? — спитав Коре.

— Так, зараз, — відповів я, засовуючи свої сандалі під матрац.

* * *

Потім я написав ще три вірші. То було в першій половині дня, коли ми сиділи на заняттях. В одному з них оповідалося про маленького мавпуна, що сидів у космічній капсулі й думав про мавпочку, яку йому довелося покинути.

Ми з Аґнетою навчалися в різних групах. Її, Ларса та Коре записали до класу для сильніших. Тож тепер нам випадало бачитися лише після обіду. Тоді ми прогулювалися узбережжям і дивилися на море, яким сюди пливли, на засапаних собак і відпочивальників із закасаними по коліна штаньми.

Часом ми сиділи на піску.

— Я лечу. Поверни мені мою силу тяжіння, — промовив я.

— Що це? — спитала Аґнета.

— Останній рядок із вірша, якого я написав кілька днів тому, — відповів я. — Ти читала «Аніару»?[21]

— Ні, — відповіла вона.

— Я теж, — сказав я.

«Аніара» — поетична поема, за якою цього року було створено оперу.[22] У ній розповідалося про космічний корабель, що мимохіть збився з курсу і, втративши будь-який контроль, блукав у космосі. Я відчував себе так само. Бо теж не знав, якою дорогою іти. А дечого в собі я зовсім не вмів контролювати.

Але цього я Аґнеті не сказав. Оскільки прийшов Коре. Він став неподалік і заходився витрушувати зі своїх сандаль пісок.

— Підете з нами увечері грати в кеглі? — спитав він.

— Побачимо, — знехотя відповів я.

— Потім я покажу тобі кілька ескізів, — сказала Аґнета так тихо, що лише я й почув.

— Звичайно, підемо, — мовив я на повен голос.

Згодом я попростував до своїх господарів обідати. Коре пішов зі мною, бо нам було по дорозі. Він насвистував якусь модну пісеньку. Але в моїй голові снували свої думки.

— Що б ти робив, якби опинився сам на сам у кімнаті з кимось, хто тобі подобається? — спитав я, коли ми трохи пройшли.

Він перестав свистати.

— Там є ліжко? — поцікавився Коре.

— Очевидно, є, — відповів я.

— Тоді я подбав би про те, щоб ми на нього сіли, — сказав він.

— А потім?

— Потім я присунувся би ближче, — вів він далі. — Добре, якби ви мали щось таке, що можна було б роздивлятися. Книжку абощо. А за хвильку-другу я обняв би її за плечі.

— А після того?

— Поцілунки, пестощі й нестримна жага. Словом, купи презервативи. Вони є в аптеці. Звуться «French letters».

— Та ну тебе, — пирхнув я.

І тут наші дороги розійшлися.

* * *

Іноді життя підносить нам несподіванки.

— У нас для тебе сюрприз, — сказали сестри Уддгам, тільки-но я переступив поріг.

Саме в них я й жив. Уддгам означає «дивна шинка». То були дві біляві тітоньки, які мешкали в одному будинку зі своїм старшим братом, що хворів на легені й здебільшого сидів у кріслі й відхаркував слину в камін.

Ще в перший день сестри показали мені свій сад. Ним виявилося похмуре подвір’я за будинком, де в закутку росло кілька блідих незнайомих мені рослин. Сестри Уддгам дивилися на мене й усміхалися. Що тут скажеш?

— Oh, what a lovely garden![23] — вигукнув я.

To була помилка. Бо потім сестри возили мене по всіх усюдах в автомобілі й показували сади Англії. І тепер ось вони чекали мене в передпокої, де вже стояла наготовлена в дорогу сумка з термосом і пудингом.

— Come on,[24] — сказали сестри й потягли мене до автомобіля.

Ніякі відмовки мені не допомогли. Я заявив, що в мене закреп. То був хитрий трюк, до якого вдавався тато, коли не хотів кудись іти з дому.

— Hard like a stone,[25] — сказав я, випнувши живота, щоб вони його помацали. — I better stay home.[26]

Але вони були невблаганні. Їм будь-що хотілося мене розважити. Трохи згодом вони зупинилися біля аптеки. Але не задля якихось французьких презервативів. А задля упаковки послаблювальних таблеток.

— For your stomach,[27] — захихикали вони. — Tastes just like chocolate. SWOASCH! Very effective indeed.[28]

Потім вони порадили мені почекати, поки ми повернемося додому, щоб уже там випробувати таблетки. Я сховав упаковку, схожу на шоколадку, в кишеню куртки, проклинаючи свою недолю, і споглядав милю за милею британські живоплоти, які ми проминали, а сонце тим часом скочувалося до землі, мов вогняна куля, призначена для гри в кеглі, й начисто змітало всі мої сподівання на вечір.

— Very nice,[29] — мовив я зі сльозами на очах.

* * *

— Чого ти вчора не прийшов? — спитала Аґнета наступного дня після закінчення занять,