Террі Пратчетт - Віщі сестри, Террі Пратчетт

що у волохатій кулеподібній голові живе уява, здатна вмістити весь світ. Тож коли працівники мандрівного театру рушили далі, одному з них довелося час від часу бігти підтюпцем, аби не відставати. 

Всесвіт постійно пронизують частинки сирого натхнення. Зрідка одна з них стикається зі сприйнятливим інтелектом, і той відкриває ДНК, чи створює нову форму сонати для флейти, чи винаходить електролампочки, які перегорають удвічі швидше за звичайні. Але більшість частинок так ні в кого і не влучають, і більшості смертних за все життя не дістається жодної. 

А декому щастить ще менше: це ті, кому дістаються всі частинки. 

Саме до таких належав і Г’юл. Потік натхнення, достатній, аби наситити цілу епоху сценічного мистецтва, постійно струмував у важкий маленький череп, призначений еволюцією хіба що добре витримувати удар сокирою. 

Гном облизнув перо і сором’язливо роззирнувся. За ним ніхто не стежив. Він акуратно переклав на інше місце «Майже чарівника», під яким, як виявилося, лежав стосик паперу. 

Це була не халтура. Кожну сторінку було полито потом автора, а самі слова ледь продиралися крізь чорнильні плями, мереживо виправлень та закреслень і тоненько прописані вставки. Г’юл хвилю дивився на текст, поки не лишився наодинці зі світом, який складався з нього самого, наступного чистого аркуша і галасливо-прохальних голосів, що сповнювали його сновидіння. 

Він почав писати. 

Звільнений від і без того необтяжливого нагляду гнома, Томджон відкинув кришку одного з кошиків з реквізитом і, з притаманною дітям ретельністю, почав розпаковувати бутафорські корони. 

Гном, вистромивши кінчик язика, акуратно керував пером на його непростому шляху між чорнильними цятками, що вкривали аркуш. Він уже знав, куди прилаштувати закоханих, чий союз укладено на самих небесах, веселих могильників та горбатого короля. Щоправда, з котами та роликами він ясності ще не дійшов… 

Якийсь звук змусив його підняти очі. 

— От лихо, хлопче, — сказав він. — Вона ж тобі завелика. Поклади на місце. 

Дискосвіт плив крізь зиму. 

Чесне перо в жодному разі не опише зимові Вівцескелі як зачарований морозами пейзаж, де кожну гілочку дерева щільно вкрито глазур’ю льодяного кришива. Вівцескельна зима не морочить собі голову такими речами; це — відкритий вхід в первісний холод, що панував ще до сотворення світу. Зима у Вівцескелях — це сніг у кілька ярдів завглибшки та ліси у вигляді вкритих заметами присмеркувато-зелених тунелів. Це — вітер, настільки ледачий, що він не обдуває людей, а дме просто крізь них. Сама думка про те, що взимку може бути весело, ніколи не виникла б у головах тутешніх мешканців, які мають аж вісімнадцять різних слів на позначення слова «сніг»[20]. 

Привид короля Веренца вештався мурами, голодний та самотній, споглядав свої улюблені ліси та чекав на свій шанс. 

Це була зима знамень. Ночами на замороженому небосхилі іскрилися комети. Вдень важкі хмари повзли над землею у вигляді драконів та китів. У Свиноспинську народилося двоголове кошеня — але, оскільки по чоловічій лінії батьком щонайменше тридцяти поколінь тутешніх кошенят був Ґрібо, можливо, це було не таким уже й знаменням. 

Втім, у Міцних Горішках півень зніс яйце і мусив вислухати цілу купу вкрай незручних запитань надзвичайно особистого характеру. В Ланкрі один чоловік божився, що бачив іншого чоловіка, який на власні очі бачив, як дерево взяло й пішло собі. Десь пролилася коротка, але потужна злива з креветок. У небесах з’являлися дивні вогні. Гуси стали ходити задом наперед. І над усім цим переливалися гігантські полотнища холодного пломеню, що називається Серцесвітним сяйвом, або ж Серцесвітними вогнями, чиї морозні барви розфарбовували опівнічні сніги. 

Безумовно, в усьому цьому не було нічого незвичайного. Вівцескелі простяглися поперек потужного магічного поля Дискосвіту на кшталт залізного бруска, кимось упущеного поперек колії метро, тож місцевість була настільки насичена магією, що та регулярно сама собою вивергалася в навколишній простір. В таких випадках місцеві мешканці прокидалися серед ночі, бурмотіли: «Знову ці кляті знамення», — і засинали знову. 

Минув Кнурвечір, позначивши початок нового року. І до переляку раптово… нічого не сталося. 

Небеса лишалися чистими, сніги — глибокими й хрусткими, ніби справжня глазур. 

Замерзлі ліси були оповиті тишею і відгонили жерстю. З неба не падало нічого, крім нечастих сніжинок. 

Один мандрівник пройшов торф’яниками від Свиноспинська до Ланкру і не побачив жодного безголового собаки, ходячого дерева, примарної карети, комети чи навіть болотяних вогнів. Його довелося доправити до найближчого шинку і влити в нього дозу, аби він хоч трохи рознервувався. 

Стоїцизм вівцескельців, що впродовж багатьох років розвивався як свого штибу національний опір безладу магічної стихії, виявився безсилим перед такими раптовими змінами. Відчуття у всіх було таке, ніби зненацька замовк шум, до якого ти так звик, що й не чув його, поки він не пропав. 

Натомість Бабуня Дощевіск, затишно лежачи під купою ковдр у холоднечі спальні, почула дивний звук — схоже, на першому поверсі. На Кнурвечір — єдина ніч у довгому році Дискосвіту, коли відьми не виходять з дому (принаймні так передбачає традиція). Тож Бабуня лягла рано, в компанії з торбиною яблук і кам’яною флягою, що правила за грілку. Але щось порушило її дрімоту. 

Пересічна особа в подібній ситуації обережно рушила б униз, можливо, озброївшись кочергою. Бабуня ж обхопила коліна і відправила на пошуки свою свідомість. 

В будинку нічого незвичайного не було. Вона відчувала крихітні й меткі думки мишей та розпатлані думки своїх кіз, що куняли в зручній атмосфері власного метеоризму. Голодна сова раптово ковзнула над дахом кинджально-гострим згустком зосередженості. 

Бабуня збільшила зусилля, і її внутрішній слух сповнило ледь чутне стрекотіння комах у соломі даху та шарудіння шашелю в балках. Тут теж не було нічого цікавого. 

Стара відьма згорнулася калачиком і занурилася свідомістю в довколишній ліс. Там панувала цілковита тиша, лише зрідка порушувана глухим звуком від падіння з гілок налиплого снігу. Хоча життя наповнювало ліс навіть серед зими — тільки цей час воно проводило уві сні по барлогах або в анабіозі під корою дерев. 

Все було як завжди. Вона розширила свою свідомість далі, до гірських торф’яників та потайних стежок, де вовки мовчки бігли підмерзлим снігом; вона відчула їхні свідомості, гострі, як ножі. Ще вище — але серед снігів не було нічого, крім зграй соболячки[21]. 

Все було, як мало бути, за тим винятком, що все було не так. Щось… так, щось живе було десь неподалік, юне і древнє водночас, і… 

Бабуня ще раз проаналізувала свої відчуття. Так. Там було щось занехаяне. Щось прокляте. Щось самотнє. І… 

Вона знала, що такі відчуття ніколи не бувають простими. Зніміть з них поверхове, і виявите дещо зовсім інше… 

Вона відчувала: якщо воно дуже швидко не перестане почуватися занехаяним і самотнім, воно стане злим. 

А вона ніяк не могла його знайти. Вона здатна була визначити розташування мікроскопічних свідомостей лялечок, що зимували під замороженим шаром раніше зопрілого листя, земляних червів, які заривалися дедалі глибше в іще не промерзлий ґрунт, й іноді навіть людей. Останнє вважалося найважчим, адже в людських головах тісниться стільки думок водночас, що локалізувати їх практично неможливо — це ніби намагатися прицвяхувати туман до стіни. 

Не тут… І не тут… Вона відчувала його скрізь