Чайна М'євілль - Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю

— Без проблем, копитане. — Чай-Удвох випнув груди, мов півень. — Здоровий сильний парубок!

— Добре. Принесеш усі за одну ходку — накину ще грошви.

Чай-Удвох вхопив згорток і, гигикнувши, зібрався було летіти, та Айзек схопив його за край крила. Вірм здивовано розвернувся.

— Проблеми, бос?

— Ні, ні...

Айзек задумливо дивився на крило. Він легенько розправив, а потім склав його назад. Під яскраво-червоною шкірою, грубою, рябою і тугою, Айзек намацав призначені спеціально для лету мускули. Кожен їх рух був дивовижно економний. Він описав крилом повне коло, відчувши, як натягуються м’язи, зачерпуючи повітря й підминаючи його під вірма. Чай-Удвох захихотів.

— Копитан лоскочеться! Ич, пустун! — верескнув він.

Айзек потягнувся за папером, із жалем відпускаючи співрозмовника. Він вже уявляв крило вірма математично зображеним у вигляді простих площин.

— Знаєш що, Чаю-Удвох? Коли повернешся, я накину шекель зверху, якщо дозволиш зробити декілька твоїх геліотипій і провести парочку експериментів. Лише на півгодини. Що скажеш?

— Добре-бобре!

Чай-Удвох заскочив на карниз і злетів у сутінки. Айзек примружився, вивчаючи обертовий рух крил, дивлячись, як сильні мускули, властиві лише крилатим, несуть у небі не менше сорока кілограмів покоробленої плоті.

Коли Чай-Удвох зник з поля зору, Айзек сів і склав новий список, швидко черкаючи цього разу від руки.

«Дослідження» — написав він у заголовку. Трохи нижче: «фізика», «тяжіння», «сили/площини/вектори», ОБ’ЄДНАНА ТЕОРІЯ ПОЛЯ. Під цим дописав: «Політ: 1. природний, 2. тавматургічний, 3. хемічно-фізичний, 4. комбінований, 5. інше».

І в кінці великими літерами й з підкресленням він вивів: «ФІЗІОГНОМІЇ ЛЕТУ».

Учений відкинувся на спинку стільця, але відразу скочив на ноги. Почав щось мугикати під носа. Його охопив нестримний захват.

Він почав копатися в пошуках величезного старого фоліанта й, витягши того з-під ліжка, гупнув ним на стіл. Обкладинку прикрашало непереконливе тиснення фальшивим золотом.

«Бестіарій потенційної мудрості: розумні раси Бас-Лаґу».

Айзек провів пальцями по обкладинці Шакрестіальчітової класики, перекладеної з лубоцької водяникової мови й адаптованої сотні років тому Бенкербі Карнадіном, купцем, мандрівником і вченим Нового Кробузона. Попри постійні перевидання й чимало пародій, твір і досі неперевершений. Айзек поклав пальця у виїмку з буквою «Ґ» на обрізі й, прогорнувши сторінки, знайшов пречудову акварельну замальовку із зображенням крилатого народу Цимека, що передувала статті про ґаруд.

У кімнаті сутеніло. Він запалив гасову лампу й сів за стіл. Десь на сході в прохолодному небі, тяжко б’ючи крилами, Чай-Удвох тяг міх із книгами. Він бачив яскраве мерехтіння гасового ріжка, а надворі, біля вікна-бризки блідого світла ліхтаря. Навкруги, немов електрони, крутилися нічні мушки, що інколи випадково потрапляли в тріщину розбитого скла й крихітним спалахом згоряли в його світлі. Їхні обвуглені останки встеляли дно скляної поверхні.

У цьому непривітному місті ліхтар був маяком, сигнальним вогнем, що провадив вірма через річку геть із хижого присмерку ночі.

У цьому місті подібні мені — не такі, як я. Колись я зробив помилку (я був утомлений, наляканий і волав про допомогу), піддавши це сумніву.

Я шукав прихистку, їжі й тепла, перепочинку від пильних очей всюди, де б не ступав. Я бачив маленьке пташеня, що легенько стрибало вузькими проходами між безбарвними будинками. Серце моє ледь не вискочило. Я крикнув до нього, цього хлопчака мого племені, мовою пустелі... а він глянув на мене, розправив крильця, розкрив дзьоба й залився якимсь какофонічним сміхом.

Він облаяв мене своїм звіриним карканням. Гортань його не могла видати людських звуків. Я кликав його, однак він не розумів мене. Він крикнув щось позад себе, і, немов недобрі до всього живого духи, з усіх шпарин цього міста до нього лізли людські вуличні дітлахи. Цей яснозорий пуцьвірінок махав на мене руками й сипав прокльони, які я ледь розібрав, так швидко він джерготів. А його приятелі, ці замурзані волоцюги, ці небезпечні, по-звірячому аморальні маленькі створіння, обірвані, зі сплющеними личками, виквецяні у шмарклі, слиз і міський бруд, дівчатка в заношених сорочках і хлопчики в завеликих піджаках, вони брали із землі каміння й шпурляли в мене, доки я лежав у темряві, ховаючись за напівзогнилим одвірком.

А хлопчик, якого я не назову ґарудою, котрий був усього лишень людиною з недолугими крильми, мій маленький загублений небрат разом зі своїми товаришами жбурляв у мене каміння, сміявся, бив вікна понад моєю головою, дражнячи образливими прізвиськами.

Коли мою подушку всіяла луска облупленої фарби від ударів каміння, я зрозумів, що самотній.

Тож я знаю, що маю жити в безпросвітній самотині. Що я ніколи не зможу поговорити рідною мовою із жодною живою душею.

Я взяв за звичку гуляти після настання ночі, коли місто тихе й заглиблене в собі. Я — незваний гість в його соліпсистському сні. Я вийшов з пітьми, я живу пітьмою. Дикунський блиск пустелі — тепер ніби легенда, розказана кимось колись давно. Я поступово стаю нічною істотою. Мої переконання змінюються.

Я виходжу на вулиці, що кучерявляться, немов темні ріки поміж ніздрюватої цегли будинків. Угорі слабко мерехтить місяць разом зі своїми блискітними донечками. Холодні вітри, немов слимаки, наповзають з передгір’їв та гір і засмічують нічне місто нанесеним мотлохом. Я ходжу вулицями разом із бездумними паперовими обривками й вихорами пороху, пилинками, що, як заблудлі злодюжки, просочуються під карнизи й щілини у дверях.

Пам’ятаю пустельні вітри: хамсин, що виснажує землю бездимним вогнем, фен, який ніби із засідки вискакує з-поза розпечених гірських схилів, підступний самум, він, ошуканець, проникає крізь шкіряні ширми від піску й двері бібліотек.

Вітри в цьому місті більш меланхолійної породи. Вони поневіряються, як неприкаяні душі, зазираючи в запилюжені вікна, освітлені гасовими лампами. Ми браття — ці міські вітри і я. Ми поневіряємося разом.

Ми натрапляли на жебраків, які спали й тулилися одне до одного й заклякали, намагаючись зігрітися, як нижчі істоти, котрих бідність штовхнула вниз еволюційною драбиною.

Ми бачили, як нічні портьє виловлювали в річках мерців. Варта, вбрана у темне сукно, тягла гаками й баграми одутлі тіла з очима, що вивалилися з орбіт, в яких застигла драглиста кров.

Ми дивилися, як створіння-мутанти виповзали зі стічних труб на холодне пласке мерехтіння зірок, соромливо шепотіли щось одне одному, малюючи мапи й повідомлення на фекальному багні.

Я сідав поряд з вітром і бачив перед собою жорстокість та зло.

Мої шрами й обрубки кісток сверблять. Я починаю забувати вагу, розмах, порухи крил. Не був би я ґарудою — я б молився. Однак я не хилитиму