Юрій Павлович Винничук - Вілла Деккера

хто б її дотримувався! Щодня з шостої вечора, часто до ранку, треба танцювати, фліртувати, молоти язиком. А за угодою мали б ми перебувати в кнайпі лише до другої ночі, але саме о цій порі починається найбільша забава. Ніколи не забракне двох чи трьох відвідувачів, які за пляшкою прагнуть забути про сірі дні. Добре, якщо досить лише танцювати з ними і випивати, але часто директор вимагав ще раз і ще раз повторити номер з задиранням ніжок для грошовитих гостей. А такі виступи — то не просто танці, бо мусять містити в собі бодай кілька акробатичних фігур, які часто залишали на тілі дівчат болючі синці.

— За які ж ви кошти виживаєте?

— Ми отримуємо оплату від гостей за танець і за товариство коло столика. Але ця оплата не є обов’язкова, тому рідко хто платить. Та й то щось дрібне. Більшість вважає, що, зафундувавши нам вечерю, вже розрахувався. Більше нам перепадає лише в таких випадках, коли танцівниця вже після закриття ресторації перебуває на жадання гостей і далі в їхньому товаристві. Щоправда, виконує функції, які не входять до її фахових обов’язків. А ще інколи дирекція платить невеликий відсоток від рахунку за випиті гостями трунки. І це заохочує дівчат, щоб розкрутити гостей. Дирекція цінить найбільше таких, що уміють натягувати гостей на дорогі закуски і напої. Так що, коли хочеш продовжувати молоти язиком, то «роби рахунок».

— Ще коньяку? — запитав я.

— Хочеш мене споїти? — підморгнула Сабіна.— Візьми ще мені пляцок з ябками.

Я замовив коньяк і пляцок. Я вирішив детальніше розпитати дівчину про тутешнє нічне життя, щоб по змозі вирахувати типи відвідувачів. Серед них міг бути і вбивця. Хоча він міг собі мандрувати різними кнайпами і не з’являтися там, де вже раз засвітився.

— Коли якусь дівчину запрошують до столу, вона звертає увагу на того, хто запрошує? — запитав я.— Чи буває таке, що гість їй не до вподоби?

— Ні, до столу йдемо з будь-ким. До готелю — то вже інша річ. А так посидіти, випити, потанцювати, то чому ні? Немає значення інтелігенція гостя, його виховання, врода. Має значення лише його готівка. Вульгарний різник зі щітковидними вусами, але з набитим гаманцем, миліший нам від скромного інтелігента. Кожна танцівниця прагне забави в товаристві фукса.

— Фукс? Що це таке?

— Фуксом ми називаємо небуденного гостя. Головні його риси — гойність, наївність і легковірність. Це чоловік, який дозволяє себе натягати і набирати: посилає щедру винагороду оркестрі, купує для танцівниці в барі прив’ялі квіти, платить за сукню, яку вона навмисне поплямила нібито через нього. А ще такий тип не перевіряє рахунку і платить за страви, яких не куштував, і за напої, які не пив. То, власне, і є фукс. А ще є паталахи.

— Цікаво. А це що за тип?

— О, вони поводяться інакше, ніж фукси. Ці сидять не раз до білого ранку за склянкою гербати чи за малою чорною, обтанцьовують з запалом усіх краль на залі, а коли виходять, платячи дрібний рахунок, голосно обурюються, що їх набрали. Що й казати… Нелегке в нас життя. Танцівниця платить всім у ресторації, щоб заслужити дружнє ставлення до себе. Швейцарові за те, що відчиняє перед нею двері, шатнярові за те, що подає плащ, кльозетовій бабці за те, що дозволяє користати з кльозету, кельнерів частує папіросами. Танцівниця, яка, заробляючи сама, не дає іншим заробити, викликає у персоналу вороже ставлення. Її рано чи пізно просто з’їдять.

— Але кожна з вас марить якщо не про кар’єру фільмової зірки, то про те, що якоїсь хмільної ночі, просяклої димом і алкоголем, нарешті з’явиться «він» — витязь із казки, який висмикне її з цього набридлого метушливого світу і поведе в інші сфери, де кралі в розкішних сукнях і пани у фраках?

— Ти вгадав.— Вона зі смутком усміхнулася.

— Слухай,— сказав я,— коли ще тут з’явиться той, що пішов з Аґнєшкою, зателефонуй мені.— Я дав їй свій номер і Обуха.— Гаразд?

— А шо то аж два номери?

— Той другий мого товариша.— Я не хотів казати, що вона буде телефонувати до поліції.

— Добре. Ти файний хлоп. Шо нині робиш?

— Ніц.

— Можу піти до тебе.

— Нині в мене вже є гостя,— усміхнувся я.— Але буду про тебе пам’ятати.

— Ти мене збуджуєш. Справді збуджуєш,— залопотіла вона, пригортаючись.

— Я знаю, ти це кажеш кожному. Але мені не мусиш. Я не ловлюся на такі штучки.

— Які штучки? Я щиро!.. Ти свиня. Але задля Аґнєшки я тобі пробачаю. Хоча… Вона клієнтам себе називала Ан-же-­ліка! Ми всі тут трішки дурнуваті. Ну, чао-какао!

3

В мороку ночі ховає Львів світ нічних птахів, життя яких плине затаєним нуртом в спелюнках і криївках, неприступних для людей з іншого кола. До такого світу мороку належать і таємні доми гри, бувальці яких можуть походити з різних суспільних верств, але їх єднає одне: всі вони залежні від гри і не здатні позбутися нестримного бажання грати, наче наркомани. Демон гри опутав їхні думки і вчинки, підкорив їх собі, газард не відпускає їх зі своїх мацаків. Для них ніч, проведена за забороненою грою в рулетку чи в карти в законспірованому помешканні,— це те, без чого вони вже обійтися не можуть і задля чого посвячують все: дім, родину, має­ток, службу.

Багато з них забувають про все настільки, що поза грою не мають жодного заняття, і вся їхня увага прикована лише до гри і до вигадування нових способів гри. Вони сплять до полудня, потім вештаються кнайпами, а як смеркне, сходяться до визначеного на той день будинку, куди доступ мають лише свої, озвучивши гасло. Гра триває до світанку, а потім втомлені, обібрані до нитки або й з вигрою вертають додому.

Ті помешкання, де відбувається гра час від часу міняю­ться. Організатор отримує оплату і організовує буфет, а зисками ділиться з господарем. Він також вербує грачів і повідомляє щоразу адресу й нове гасло.

Але казино Кисіля, хоч і діяло підпільно, залишалося на місці, все в тому ж будинку. Високе поліційне начальство, звісно, про нього знало, але мусило прижмурювати очі, використовуючи його як дуже вигідний плацдарм для спостереження за кримінальним світом і усілякими аферистами, шулерами, шпигунами, дипломатами і чиновниками. Крім того, Кисілеве лігво газарду офіційно називалося «Kasyno ziemian galicyjskich», але означало це «Клуб галицьких поміщиків», бо слово kasyno має два значення: казино і клуб. Таких клубів у Львові було багато, але в жодному з них не було казина. Тільки в Кисіля на Кривчицях. У всі ці клуби могли приходити лише їхні члени зі своїми кралями, а до Кисілевого «клубу» лише утаємничені в гасло, яке щодня мінялося.

Починалася та вечірня година, коли передмістя прокидалося для бурхливого товариського життя. Чути було співи, гру гармонії і веселі крики та регіт. Я на такі вилазки без зброї не ходжу, під маринаркою в мене дрімав у кобурі «люґер». Сутінки застеляли простір сизою поволокою. Я натиснув дзвінок двічі коротко, раз довго, втретє коротко, а після того смикнув за важіль. Прозірка на брамі відкрилася, і мене пильно обстежили. Далі захрип­лий вольовий голос промовив:

— Нині в нас день жалоби.

Я відповів не менш безглуздо:

— Буде зле,