Юрій Павлович Винничук - Вілла Деккера

міста, перевдягнена за служницю, з кошиком в руці, до якого задля більшого ефекту кладе дешеву зеленину. В такому маскараді сідає переважно на лавці в Єзуїтському парку, нібито перепочити. Помітивши на лавці самотню дівчину, яка при цьому ще й зальотно всміхається, спокусившись на дешеву здобич, чоловік присідає до неї і по короткій розмові робить їй еротичну пропозицію, яку вона охоче приймає.

Повія інтелігентніша, маючи на меті заробити якомога більше, виходить на лови, як «вдова в жалобі». Зодягнена в товстий креп, обличчя затулене непрозорою вуалькою, сідає зазвичай на лавці в Стрийському парку, а побачивши прогульковича, який їй здається достатньо заможним і достатньо дурним, починає сердечно плакати і, витираючи сльози хусточкою, кидає з-під вуальки кокетливий погляд на свою жертву. Треба бути циніком і мати тверде, як камінь, серце, щоб не відчути зворушення від сліз удови в жалобі. Наївний обиватель, звісно, спалахує співчуттям і сміливо сідає біля неї, питаючи: «Чому пані добродійка плаче? Чи не міг би я бути для вас чимось корисним?»

На такий жалобний фортель і сльози не раз клюють навіть бувалі кавалери. Стати опікуном і розрадником молодої, вабливої вдовички — надто спокуслива перспектива, щоб їй опертися.

Більшу оплату за любовні послуги отримували кельнерки, касирки, танцівниці, акторки, бо не вважалися офіційними повіями. А ще більшу оплату отримували елітні куртизанки, які не тинялися вулицями і приїжджали до клієнта лише за викликом.

В багатьох вечірніх дансингах фахові танцюристи, чи то пак фордансери часто зваблюють багатих заміжніх пань, аби потім їх шантажувати, а ті, переживаючи за свою честь і опінію, боячись скандалу, відкуповуються коштовностями за мовчання пройдисвітів.

Газети раз по раз описують нові афери, облави на нові будинки розпусти. Просто в центрі міста в чудово облаштованих апартаментах було організовано дім зустрічей, який відвідували так звані пані з товариства, що своїм тілом допомагали рідним чоловікам у битві за добробут. А власник однієї з найвідоміших аптек ви­явився ватагом банди торговців наркотиками. Днями викрито палярню опію. Така хроніка щоденного життя королівського ­міста.

В ресторації «Варшава» не було того вечора людно. Велика червоно-золота заля, притемнені світла, гомін безлічі голосів, випари алкоголю, нікотину і звуки джазбенду. На овальному паркеті кільканадцять пар ритмічно рухаються в такт екзотичній мелодії. А за окремим столиком сидять фордансерки — фахові танцюристки і дівчата, які готові скрасити будь-яке товариство,— високі і низькі, тлусті і худі, білявки, рудавки і чорнявки, Мані, Стасі, Ясі чи претензійно Віолєтти, Юлітти і Йолянти, дбайливо зачесані, яскраво намальовані і вбрані з перебільшеною витонченістю.

Ніби такі різні, а такі подібні. Вони пильно оком озирають залу, оцінюють гостей, обговорюють їх, вгадуючи, що можна чекати від того чи іншого, і чекають, коли їх запросять до товариства, де вони зможуть вдосталь наїстися і напитися, добре забавитися і «зробити рахунок» для дирекції закладу. Запросини до товариства відбуваються по-різному. Одні відвідувачі запрошують спочатку танцівниць до танцю, потім самі провадять їх до свого столика, інші пишуть білетики, які посилають через кельнера облюбованій дівчині, переважно танцівниць замовляють у кельнера так само, як закуски і напої.

Ось їхні очі зблиснули, вони випросталися і випірнули з задуми, бо їхню увагу прикувала поява нових гостей. Компанія елєґантних старших панів зайняла великий столик навпроти дівчат. Директор вітає їх з пошануванням, кельнери згинаються в уклонах, заклопотані обличчя танцівниць роз’яснює усміх. Нарешті зараз почнеться забава.

Я сів на стілець біля бару і замовив коньяк. За хвилю до мене підсіла дівиця з копицею темного волосся і цигаркою в немилосердно напацьканих вустах.

— Котику,— просюркотіла вона прокуреним голосом,— вгостиш і мене? Я Магда.

Я зміряв її уважним поглядом і запитав:

— А не скажеш, де Аґнєшка?

— Аґнєшка? — вирячилася вона на мене.— Ти з дуба впав? Нічого не чув?

— А що я мав чути?

— Та закатрупили її.

— Справді? — Я вдав неабияке здивування.— Шкода. Гарна була дівчина.

— У нас гарних багато. То як? Вгостиш?

Я кивнув барменові, й він налив їй коньяк. Ми цокнулися й випили.

— У неї була подруга…— промовив я.— Як же її…

— Сабіна.

— А-а, так-так… Сабіна. Де вона?

— А ти її знаєш?

— Нє, просто Аґнєшка розповідала щось про неї.

— Оно танцює… Бачиш — з тим грубасом?

— Йо, бачу. А розкажи мені, як загинула Аґнєшка.

Далі я почув усе те, що знав, крім одного: вона не йшла додому сама. Хтось її чекав перед виходом і хтось її проводжав. Магда його не бачила.

Тим часом музика вмовкла. Сабіна підплила до бару. Була розпашіла, а волосся прилипло до спітнілого чола. Її погляд упав на нас. Магда сказала:

— Він питав про Аґнєшку.

Сабіна спохмурніла.

— Ви не бачили, хто її проводжав? — запитав я.

— А ви шо, з поліції?

— Нє.

— То чого питаєте?

— Ми з Аґнєшкою товаришували.

— Як вас звати?

— Марко.

— А-а, то, може, ви не дали їй з мосту під потяг зіскочити?

— Йо.

— Ну, так би й казав. Вгостиш мене?

Магду забрали до танцю. Бармен налив нам по чарці, й ми випили.

— То був такий невиразний клієнт, розумієш? — казала вона.— Є такі типи, що потім неможливо ніц пригадати. Я б навіть, якби його ще раз побачила, не впізнала б. Хіба би був убраний в то саме.

— А як він був убраний?

— Та як… Світлі штани, біла сорочка, сіра блюзка і сірий капелюх. Мав тоненькі вусики. Невисокий, але моцно збитий.

— На писку були якісь ознаки?

— Я його зблизька не бачила. Він затанцював тут трохи, потім вони умовилися, він вийшов і чекав її надворі.

— Він був сам?

— Так. Сидів сам за столом. Згадала, у нього був ніс бараболькою. Так гейби перебитий.

— Куди вони могли піти?

— Звідки мені знати? Може, до готелю.

— Отже, інколи ваші дівчата йдуть до готелю з гос­тями?

Вона глянула на мене здивованим поглядом:

— А шо тут такого? І не конче до готелю. В кнайпах є окремі кабінети…

— Ті, які дискретно[36] називають «боксами»?

— Так. Там обслуговують клієнта вже на місці. А як виживати? Гадаєш, я за свою цілонічну працю отримую достатню винагороду? Дуже помиляєшся. Ні я, ні жодна з нас. Хіба скромну вечерю. То дівчата, що працюють в більших рестораціях, щось отримують, та й то зазвичай дуже мало — п’ять золотих за ніч. Але цього не вистачає на вбрання, на фризієра[37], на косметику. Ми мусимо мати багато суконь, від цього залежить наш успіх. Інколи за вечір я міняю три-чотири сукні. А ми ж, утримуючи себе, помагаємо ще й родині. А є такі, що мають малу дитину, яку віддали на село. Дівчата з «Баґателі» мені розповідали, що там не тільки їм не платять, а ще й гроші у них дирекція «позичає» і не віддає. І ще агенція, яка є посередником в укладанні контракту з кабаретовими артистами, бере десять відсотків від їхньої оплати протягом всього ангажементу. Але з танцівницями ніхто контрактів не укладає. Ми не маємо забезпечення ані від хвороби, ані від безробіття, тому нас можна звільняти будь-коли, залежно від фантазії власника закладу. Або навіть на жадання якогось підпилого гостя, якому не вдалося схилити дівчину на ніч.

— Гаразд,— сказав я,— контракту нема, а якусь угоду ви з дирекцією укладаєте?

— Хіба усну. Але