Шулмен Макс - Хлопці, наших б'ють, Шулмен Макс

— Щойно дзвонили з Мітчельського аеродрому. На вас чекає літак.

— Ні-ні! — з запалом вигукнув Гвідо. — Я не можу летіти! Я мушу бачити полковника.

В голосі майора Мак-Ествея з'явилася сталева нотка.

— Ви забуваєтесь, лейтенанте, — сухо промовив він. — Погралися — і досить. Ідіть збирайте свої речі і будьте тут за п'ятнадцять хвилин!

— Слухаю, сер, — понуро буркнув Гвідо.

Вибору в нього не залишалось. Він вийшов у коридор, потім надвір, оббіг навколо штабу, зупинився під вікном полковника Торвальда, взявся руками за лутку і вскочив до кабінету.

Полковник Торвальд та капітан Хоксі рвучко обернулися й отетеріло вирячили очі.

— Пане полковнику, сер, я знаю, що це не зовсім за статутом, але повірте, сер, ви будете вдячні мені, коли вислухаєте, що я хочу сказати, — заторохтів Гвідо, як кулемет, не даючи їм отямитися. — Полковнику, сер, глянемо правді у вічі: коли ви пошлете капітана Хоксі до Патнем-Лендінга, вам не минути конфлікту з населенням. Хіба не правда?

Торвальд тупо кивнув головою.

— Полковнику, сер, — ще швидше заговорив Гвідо, не випускаючи ініціативи, — я знаю, як уникнути конфлікту. Для цього вам потрібен молодший офіцер, який не тільки допомагав би капітанові Хоксі по технічній та адміністративній лінії, але також зміг би налагодити стосунки з населенням... Полковнику, сер, я народився і зріс в Патнем-Лендінгу, я добре знаю кожного жителя в місті, к грав там у бейзбол, був бойскаутом, потім у шкільній міліції, і, вірте мені, полковнику, сер, в Патнем-Лендінгу немає жодної людини, яка була б про мене поганої думки. Полковнику, сер, пошліть мене до Патнем-Лендінга, і я вам обіцяю, що все місто носитиме нас на руках. В мене є програма встановлення дружніх стосунків з населенням, і коли...

До Уолкера Хоксі повернувся дар мови.

— Полковнику! — вигукнув він. — Накажіть зв'язати цього божевільного!

— Стривайте, — зупинив його Торвальд і знову глянув на Гвідо. — Яка програма?

— Спершу я скличу міські збори і поясню городянам, що "найк" абсолютно безпечний, — мовив Гвідо, даючи волю своїй багатій, як у справжнього італійця, уяві. — Потім я обійду місто і встановлю контакт з усіма найголовнішими організаціями — з клубами Ківаністів, Ротарів та Левів *. Я стану сам і зроблю солдатів членами Червоного Хреста і донорами. Я запропоную священикам хористів для церковних співів і запишу весь особовий склад батареї в добровільну пожежну охорону.

— Полковнику, невже ви слухаєте цього шмаркача? — недовірливо запитав Уолкер.

— Уявіть собі, слухаю, — відповів полковник. — Більше того, мені подобається те, що я чую. А далі, лейтенанте?

— З охотою, сер, — мовив Гвідо, який, відчувши раптовий приплив упевненості, ледве встигав формулювати нові ідеї. — Крім того, я займуся дітьми. На перехрестях перед кожною школою я поставлю солдатів. Після уроків я показуватиму кінофільми для учнів. Я навчу бойскаутів, як ставити намети, розкладати вогнища та готувати їжу. Я стану тренером дитячої бейзбольної команди.

— Що він меле? — пробурчав Уолкер.

— Капітане, — терпляче зауважив полковник, звертаючись до Хоксі, — цей хлопець має уявлення про зв'язок з населенням. А ви?

— Звичайно, ні! — ображено вигукнув Уолкер.

— Так я й думав, — сказав Торвальд. — Капітане, я хочу, щоб ви правильно мене зрозуміли. В мене є певні застереження щодо офіцерів, які вриваються до мого кабінету крізь вікно, але визнаю, у цього лейтенанта справді є програма встановлення дружніх стосунків з населенням Патнем-Лендінга. Оскільки патнем-лендінзькою батареєю "найків" командуватимете ви, то можна не сумніватися, що такий офіцер не буде зайвим... Я призначаю його вашим помічником і офіцером по зв'язку з населенням.

— Стривайте, я...

— Це наказ, — вишкірився полковник.

— Слухаю, сер, — відповів крізь зуби Уолкер.

— О, дякую вам, полковнику! — в екстазі закричав Гвідо. — Ви про це ніколи не пошкодуєте.

— Дивіться, щоб ви не пошкодували, — з холодною погрозою в голосі сказав полковник. — Його, — кивнув він на Уолкера, — я не можу замінити. А вас, — він зловісно тицьнув пальцем на Гвідо, — вас — коли завгодно!

— Слухаю, сер! — крякнув Гвідо.

— Я вимагатиму од вас повної серйозності, — сказав Торвальд, пронизуючи Гвідо крижаним полковницьким поглядом. — Ніякого скакання через вікна, ніяких пустощів, ніяких дурниць. Ви направляєтесь до Патнем-Лендінга на відповідальну роботу, і раджу вам бути гідним цього довір'я.

— Буду гідним! — заявив Гвідо. — Ось побачите!

— Ваше ім'я?

— Гвідо ді Маджо, сер.

Полковник задумливо насупив брови.

— Це не вас мають відправити до Аляски?

— Ходять такі чутки, — знизав плечима Гвідо. — Нічого певного.

— А я скажу вам щось дуже певне, — мовив Торвальд. — Даю вам час для того, щоб налагодити добрі стосунки з населенням Патнем-Лендінга. Незабаром я сам приїду і перевірю вашу роботу... Коли я не побачу конкретних результатів, то, їй-богу, наступного ж ранку ви будете на Алясці!

— Слухаю, сер,м — відповів тремтячим голосом Гвідо.

Полковник востаннє холодно глянув на Гвідо і натиснув ключ внутрішнього селектора.

— Майор Мак-Ествей? — промовив він.

— Слухаю, полковнику, — почувся голос ад'ютанта.

— Я направляю молодшого лейтенанта Гвідо ді Маджо до Патнем-Лендінга, — сказав Торвальд. — Приготуйте наказ.

Кілька секунд селектор мовчав.

— Де ви, майоре? — запитав Торвальд.

— Я тут, сер.

— Що ви робите?

— Я схиляю голову перед лейтенантом Гвідо ді Маджо, — шанобливо промовив майор.

11

Наступного вечора по-святковому одягнені батько Вітторіо, мати Серафіна, сестри Анна й Тереза, брати Піт, Бруно, Домінік та Кармен вийшли на перон зустрічати Гвідо, який прибував до Патнем-Лендінга для проведення операції "Дружба".

Вони привітали його con amore , поцілували allegro , плеснули по спині fortissimo , а потім Вітторіо схопив сина за руку і повів до грузовика, який був для них єдиним засобом пересування, коли ді Маджо виїздили en famille .

— Ходім до машини, — мовив він. — Пора додому.

Гвідо звільнив руку.

— Ні, їдьте самі, тату. Мені треба зайти в одне місце.

— А це що за новини?! — вигукнула мати Серафіна, даючи Гвідо такого стусана в спину, що той мало не врізався носом у задню стінку грузовика. — Їдьмо додому! У нас є для тебе великий сюрприз!

— Навіщо тобі здалась ота Меггі Ларкін? — спитала сестра Анна. — Вона ж ненавидить тебе.

— Певна річ, — сказала сестра Тереза. — Їдь краще додому та подивись, який сюрприз ми тобі приготували.

— Заждіть!.. — скрикнув Гвідо, але чотири брати вже підхопили його під руки і випхали на машину. В ту ж мить у кузові опинилася вся родина, Вітторіо завів мотор, і грузовик рушив додому.

Перше, що впало а око Гвідо, як тільки він переступив поріг батьківського дому, це незвичайна чистота у вітальні: ніде ні пилинки, ні газети, ні недокурка сигари, ні заблудлої шкарпетки. Він пройшов далі і, заглянувши до їдальні, побачив стіл, накритий мереживною скатертиною і заставлений дорогими трилоновими тарілками зі строкатими візерунками ручної роботи.

— Ого, ма, це чудово, — мовив він, — але навіщо було так клопотатися заради мене?

— А хто сказав, що це заради тебе? — спитав Вітторіо.

Всі родичі раптом вирішили, що це надзвичайно дотепний жарт, і зайшлися нестримним реготом, переморгуючись і підштовхуючи одне одного ліктями.

— Може, ще хтось буде? — запитав Гвідо.

Це теж здалося всім страшенно смішним. Нарешті Вітторіо підняв руку, вимагаючи порядку. Коли всі замовкли, він гукнув:

— О'кей, виходь сюрпризе!

Двері з кухні тихенько відчинилися, і до кімнати соромливо увійшла Меггі Ларкін у блакитному матроському платтячку з білим комірцем та маленькими білими манжетами. На її щоках грав гарненький рум'янець, а на губах бриніла невпевнена посмішка.

— Хеллоу, Гвідо, — скромно мовила вона.

— Але ж... — сказав Гвідо, — ти ж... я... це ти?.. — Потім він ще кілька разів повторив "але ж…", "я ж..." і "ти ж..."

— Ти що, язик проковтнув? — урвав його монолог Вітторіо, штовхаючи Гвідо ліктем під бік. — Іди поцілуй дівчину!

— Але я нічого не розумію! — заволав нарешті Гвідо. — Хто, коли, як?..

— Ти щось занадто розбазікався, — сказала Серафіна.

— Так, — мовила Меггі Ларкін. — Іди поцілуй дівчину.

Вона простягла руки, і, хитаючись, мов сновида, Гвідо пішов їй назустріч.

Він боязко цмокнув її в щоку, але Меггі обхопила його за шию і показала, як треба цілувати наречену.

— Браво! — закричали ді Маджо, шалено плескаючи в долоні. — Біс! Біс! Браво-о-о!

— Діти, годі! — гукнула Серафіна. — Сідайте до столу та поїмо, що бог послав!

Вона кивнула до Анни й Терези і разом з ними пішла до кухні по обід. Меггі теж було скочила, щоб допомогти, але Вітторіо міцно взяв її за руку й повів до столу.

— Сідай, — сказав він. — Ти почесна гостя. Гвідо, ти теж почесний гість. Сідай.

— Гаразд, тату, — мовив Гвідо, все ще блимаючи очима. Він сів по праву руку від Меггі, Вітторіо — по ліву, а брати, як завжди, зайняли місця по старшинству.

— Твоя Меггі славна дівчина, — сказав Вітторіо, по-батьківськи щипаючи її круглу рожеву руку. — Правда, в неї був заскок, але зараз уже все гаразд.

— Меггі, — благально почав Гвідо. — Я не хотів би тобі набридати, але що трапилось?

— Ну... — сказала Меггі, але в цю мить до їдальні увійшли жінки, зігнувшись під вагою велетенських підносів, густо заставлених хлібницями, келихами, мисками та полумисками, над якими здіймалися клуби пари, сповнюючи кімнату п'янким ароматом перцю, часнику, кориці, оливкової олії та пармського сиру.

— Ах! — мовили чоловіки, з насолодою вдихаючи запаморочливі пахощі італійської кухні.

Діставши обплетену лозою пляшку кіанті, Вітторіо наповнив склянки.

— За почесних гостей! — вигукнув він, підіймаючи свій келих.

Всі випили. На вустах Меггі заграла блаженна посмішка; вона томно глянула в очі Гвідо і стиснула його руку.

— Може, все-таки, скажеш, що трапилось? — запитав він.

— Покуштуйте, шунджілі, — сказала Тереза, передаючи Меггі тарілку.

Меггі відрізала шматочок.

— Чудове! — вигукнула вона. — Що це?

— Гадюка, — сказав Бруно.

З обличчя Меггі враз зникла посмішка, і виделка зупинилась напівдорозі до рота.

— Це не гадюка! — обурено вигукнула Серафіна.

На губах Меггі знову заграла усмішка, і виделка піднялась вище.

— Це слимак, — сказала Серафіна.

Посмішка на вустах Меггі знову зів'яла, але дівчина мужньо проковтнула шунджілі.

— Покуштуйте фрітюр, — сказала Анна.

— А що це? — обережно спитала Меггі.

— Смажений кіт, — обізвався Кармен.

— Не говори дурниць! — гримнула на нього Серафіна.