Олександр Павлович Бердник - Привид іде по землі, Олександр Павлович Бердник

class="book">Під ранок Лосс задрімав. Біль затих. Спрагу трохи вгамувала прохолода.

Згодом до камери зайшов начальник тюрми з наглядачами. Він схилився над Алессандро.

— Скажи одне слово, й ти одержиш усе — їжу, воду, хорошу кімнату. Сеньйор Коммес не забув своєї обіцянки… Ти підеш на волю, якщо…

Алессандро поворушився, розплющив очі, каламутним поглядом подивився на Б’янцо.

— Дайте спокій, — прошепотів він.

Начальник знизав плечима, махнув рукою і вийшов геть.

— Хай здихає, — почувся його голос уже в коридорі.

Гримнули двері. І знову свідомість Лосса окутав морок. О дванадцятій годині дня, коли сонячні промені прослизнули в карцер, наглядач приніс кухоль води й півфунта чорного хліба. Це був пайок на цілий день.

Алессандро не доторкнувся до хліба, але воду пожадливо випив до дна. Трохи полегшало. Прояснилося в голові. Побиті місця нили, але вже можна було терпіти.

…Проповз тиждень. Тиждень невимовних мук — фізичних і Душевних. Алессандро не знав, що вирішила адміністрація, як обернулася справа з втечею Моріса Потра, але його вже не чіпали. Давали щодня по кухлю води й шматочку хліба, проте лікаря не присилали. Начальник тюрми, очевидно, вирішив доконати в’язня.

Алессандро старанно лічив дні. В середу ранком він разів сто Пройшовся по камері, тримаючись за стіну. Ноги підгиналися, боліло в спині. Важко йому буде втікати, якщо план вдасться, та іншого шляху нема. Це єдиний.

Перед заходом сонця мала бути перевірка. Алессандро чекав якраз цього часу. За хвилину перед тим він знову дістав заповітну пілюлю, кілька секунд вагався.

Що вийде з того? Може, він власними руками зараз готує собі смерть? Може, Моріс тільки хотів підтримати його морально, а ця пілюля — отрута. А втім, якщо навіть так, то велика дяка йому за все. Хай краще смерть, ніж вічні муки в смороді, в самотині. Хай що буде!.. Він переступив таку грань, за якою страху нема.

Алессандро вкинув пілюлю в рот, проковтнув. Прислухався. В кінці коридору почувся брязкіт замків, кроки наглядачів. Зараз. Зараз щось має статися…

Судорога звела руки й ноги Лосса. Миттю задерев’яніло тіло. Він важко повалився на підлогу й завмер, кілька разів здригнувшись. Але диво дивне. Свідомість в’язня працювала чітко. Він про себе відзначав усе: й те, що кінцівки його стали неслухняними, й те, що легені та серце почали сповільнювати ритм і згодом майже зовсім перестали працювати. Двері до карцера відчинилися. Ніби з іншого світу, долинув голос Коммеса:

— Щось він не ворушиться. Ану, послухайте серце.

Лосс відчув, як хтось схилився над ним. Голос наглядача спокійно промовив:

— Здається, готовий.

— Кличте лікаря.

За кілька хвилин до карцеру зайшов лікар. Він доторкнувся рукою до тіла, послухав серце.

— Мертвий.

— Складіть акт, — сказав Коммес. — Смерть від запалення легенів. Викличте могильника. Закопайте.

— Слухаю, — відповів догідливий голос начальника тюрми.

Тюремники вийшли. Навколо запанувала тиша. Тиша й темрява. Як приємно. Нічого не болить, всі страждання відійшли в небуття, перетворилися в спогад. Час зупинився. Він став безконечним, незмінним. Лоссу здалося, що його тіло розширилося за межі тюрми, розрослося у всесвіт, зайняло собою нескінченний простір. Страшне минуле зникло, розвіялося, мов сон. Коли ж почнеться нове життя?!

Так було довго-довго. Потім якісь звуки долинули до слуху напівмертвого в’язня. Щось гриміло, глухо розкочувалося по покрівлі тюрми. Та ні, не тюрми. То, мабуть, почалася гроза надворі. Недоречно. Якщо його повезуть, то дощ промочить до кісток.

Лосс відчував, як на його обличчі грали відблиски яскравих блискавиць, що проникали у вікно. Сильний грім потрясав будівлю.

До карцера хтось зайшов. Почувся хрипкий, неприємний голос:

— Хай йому грець, знав, коли вмирати. Надворі гроза, а ви мене змушуєте везти. Хай полежить до завтра.

— Вези, вези! — крикнув сердито наглядач. — Не розмокнеш.

Алессандро відчув, як його схопили за руки й ноги і понесли з камери. Як тільки вони минули коридор і вийшли надвір, на тіло в’язня сипонув густий, холодний дощ. Оглушливо гримнув грім. Алессандро розгойдали й шпурнули на підводу. Могильник недбало накинув на нього мішковину.

Заіржала конячина, смикнула. Лосс відчув, що підвода поїхала. Зі скрипом відчинилися ворота.

— Тпру, — крикнув могильник. — Поспішаєш, проклята? Не хочеш мокнути? Я теж мокну.

— Що там таке? Мертвяк? — почувся сонний голос із віконця вартівні.

— Еге.

— Хто?

— Та той же, якого одягали в “льолю”.

Почувся скрипучий сміх, потім кашель.

— Ще б пак. Після такої купелі рідко хто виживе.

— А чого це ти сьогодні вартуєш? — здивувався могильник. — Чому не Крокодил?

— Його поки що не допускають до роботи, — позіхнув наглядач. — Ну що ж, треба покійничку пробити груди.

В голові Алессандро щось задзвеніло, за спиною пробігли мурашки. Значить Крокодила нема! Боже! Тепер проб’ють груди ломом, як роблять усім мертвякам. Це настав кінець! Він навіть не може поворушитися, подати знак, що не треба його вбивати… Жити. Йому хочеться жити, дивитися на небо хоча б із тюремного віконця, дихати чистим повітрям і мріяти про волю. Для чого він ковтнув пілюлю, навіщо послухався Потра?..

Заскрипіли двері вартівні. Наглядач узяв лома, вийшов на поріг, подивився на небо.

— Ну й негода. Ллє, як із відра.

— Еге ж, — сердито озвався могильник. — Давай, скоріше роби своє діло, а то я змокну, як курка.

— Знаєш що, — позіхнув наглядач. — Не хочу мокнути. Проб’єш сам біля могили.

— Так би й зразу сказав, а то морочиш голову, — пробуркотів могильник. — Н-но, клята!

Конячка