Володимир Миколайович Владко - Ідуть роботарі

колись оглядала психіатричну лікарню. Хворі стояли, сиділи, лежали по палатах. Лікар, що показував Мадлені лікарню, щось розповідав їй про хвороби, про методи лікування хворих. Але Мадлена не чула майже нічого. Її вразили дивні погляди хворих.

Вони дивилися не на неї, а кудись далеко-далеко, мов крізь Мадлену. Здавалося, вони не бачили її зовсім, здавалося, вони уважно споглядали щось невідоме за нею, ніби вона була зовсім прозора для їхнього гарячкового погляду.

І невідомо було, чи залишиться хворий наступної хвилини спокійним, чи зробить щось таке, чого ніхто й не чекав від нього… Цілковита невідомість найближчого майбутнього — ось те, що здалося тоді Мадлені найстрашнішим.

І щось подібне до цього відчула Мадлена й тут, біля роботарів. Вона дивувалася і сама: адже — що схожого між хворими психічно людьми і удосконаленими машинами, роботарями?.. Але це було так. Мадлена, трохи вагаючись, сказала про це Томасові Бірзу. Той посміхнувся.

— Дивне, дивне вражіння, Мадлено! Адже з моїми роботарями, навпаки, можна бути певним у кожній наступній хвилині і годині. Вони завжди робитимуть лише те, що я накажу їм через мій передавальник. Розумієте — я! І ніхто інший. Як же могли б вони зробити щось невідоме мені, несподіване для мене, непередбачене мною? Ні, такому не бути. Правда, ти, опудало?

Бірз жартівливо ляснув долонею по спині найближчого від них роботаря. Почувся дивний звук — наче хтось ударив по залізному ящику, де сховано музичні інструменти. Роботар відповів на удар довгою тихою луною — мов звучало щось у нього всередині.

А руки його все так само чітко працювали, беручи, деталь з ящика, підкладаючи її до верстата і знімаючи, коли верстат закінчував обробляти деталь…

Згадуючи про це, Мадлена здригнулася: жахлива річ, коли машина набуває суто людських властивостей та вигляду. І вона здригнулася ще раз: їй учувся голос Бірза що впевнено говорив:

«Залізними руками роботарів ми схопимо за горлянку всіх тих, хто насмілиться протистояти нашій волі. Важкими ногами роботарів ми розтопчемо всіх, хто спробує стати нам на перешкоді!..»

Так, то його слова. Слова жорстокої, впевненої, холодної людини. Справді-бо, чи не розтоптали б роботарі навіть сьогодні кожного, хто спробував би спинити їхню ходу? Мадлені згадалися бліді обличчя робітників, які вона бачила з вікна автомобіля. Чомусь згадався Тім. Чого це він так і не зайшов до неї? Може, не хотів її бачити? Але тоді чому він кинувся вчора вранці до автомобіля?

Заглибившись у думки, Мадлена увійшла до своєї квартири, — і спинилась на порозі своєї робочої кімнати. Назустріч їй з крісла підвелась постать чоловіка. То був Тім — але в якому вигляді?

Обличчя його було подряпане, під правим оком темною плямою вирізнявся синець, один рукав піджака був майже відшматований.

— Що з вами, Тім? — здивовано запитала Мадлена.

— Не лякайтесь, Мадлено, — стиха відповів він. — Маленька неприємність. Невеличка сутичка з полісменами. Бачите, мені конче треба було побувати на заводі, дещо роздивитись. Ну й трапилось… Проте, я забув попросити у вас пробачення за те, що без вашого дозволу вдерся до вашої квартири.

Мадлена махнула рукою.

— Хіба я не звикла до ваших химерій? Розповідайте краще, що сталось і для чого вам треба було побувати на заводі.

Вона підкреслено байдуже зняла жакет і, підійшовши до дзеркала, почала поправляти зачіску.

— Звісно, я маю деякі химерії, — гірко відгукнувся Тім. — На превеликий жаль, я не така витримана людина, як…

Він побачив, як суворо поглянули в його бік зеленуваті очі Мадлени, немов чекаючи: а що він скаже далі, цей нечемний відвідувач?..

Тім зітхнув.

— Проте, це інша справа. Мені треба було роздивитись, Мадлено, як працюють роботарі. Ви ж пам’ятаєте, що відповів мені Бірз, коли я гукнув вас в автомобілі?

Мадлена промовчала.

— Отже, за допомогою двох добрих хлопців, двох робітників, що непогано знають усякі входи та виходи з заводу, я пройшов у двір без дозволу полісменів. Побачив те, що мені треба було. Уже повертався назад, коли полісмени мене помітили. Звичайно, вони не хотіли відпускати мене самого, а запропонували мені своє товариство — хоч до зустрічі з їхнім сержантом. Але я вважав, що їхнє товариство для мене зайва честь. Довелося показати полісменам деякі зразки доброго боксу, щоб вони не зчинили галасу і не вжили зброї. Мені пощастило, все закінчилось добре, якщо не зважати на синець та пошматований піджак. Ще раз пробачте, але я не мав іншого способу втекти. А в вас мене ніхто не шукатиме — бо кому спаде на думку, що бунтівник сидить у квартирі шановної пані, яка приїздила до заводу з самим паном Томасом Бірзом.

— Киньте жарти, Тім! — гнівно відповіла Мадлена… — Для чого говорити зайве?

Тім раптово спалахнув.

— А для того, Мадлено, що мені соромно за вас. Я не пізнаю тієї Мадлени, що приятелювала зі мною в Джерсеї. Безперечно, ви можете відповісти мені, що не хочете слухати такі речі. Можете сказати, що я взагалі занадто багато собі дозволяю. Особливо після позавчорашнього візиту до вас Бірза…

— Що ви хочете сказати? — гнівно поглянула на нього Мадлена.

— Нічого, Мадлено, нічого, я можу лише відзначити ваше щире захоплення залізними потворами, що несуть голодування та важкі злидні тисячам і десяткам тисяч робітників.

Тім говорив із запалом, бо відчував, що ставить на карту все, що має. Або виграє, або остаточно програє; все одно, іншого виходу нема.

Мадлена сіла в крісло, нервово крутячи рукавички.

— Даремна іронія, даремна запальність, Тім. Я просто тверезо ставлюся до речей, — відповіла вона, намагаючись зберігати спокій. — Не треба бучних слів про злидні та голодування. Ви згущуєте фарби за звичкою журналіста. Робітників ніхто не примушував страйкувати. Хіба не правда? І якщо страйковий комітет програв свою гру — в тому винний він сам.

Тім не витримав. Він рвучко схопився з крісла, куди сів було перед тим, і, бігаючи по кімнаті, заговорив, забувши про чемність, про своє ставлення