Малгожата Гутовська-Адамчик - Дівчата з 13-ї вулиці

«Звідки він про все це знає?» — майнуло дівчині. Але вона ні про що не питає, бо саме лунає її прізвище, і Патрик легенько підштовхує Зосю до дверей.

Далі все відбувається мов у кіно, яке хтось прокручує в прискореному темпі. Зося декламує свої уривки, один за одним і відчуває, що вона їм подобається. Члени комісії усміхаються, і це додає таких потрібних акторові сил! Це вона, захоплена публіка, дарує мужність робити всі ці речі, які так бентежать інших. Зося хвацько декламує монолог Папкіна. Останні слова потопають в оплесках. Їй хочеться плакати від щастя. От тільки причина сліз геть інша, ніж могло би здаватися.

Знову сидять удвох, вона й Патрик, на тих самих сходах, в очікуванні результатів. Розповідають одне одному про враження після прослуховування. Таке дивне відчуття, наче вони знайомі бозна-скільки. Якби Зося подивилася на себе збоку, то не впізнала би тієї дівчини. Їй раптом хочеться подобатися! Вона всміхається! Прагне причарувати хлопця, з яким обмінялася кількома десятками фраз, із яким познайомилася годину тому! Вона закохалася.

Як усе гарно: їх обох приймають до театру! Патрик вирішує відзначити це прогулянкою, проведе її додому. Вони йдуть Видавничою від станції «Міжлісся» аж до Анина, перетинають колію, продовжуючи розмову, а тоді звертають на вулицю Люцерни. Зося із жахом усвідомлює, що вони от-от дійдуть до її будинку. Чи захоче Патрик зайти досередини?

Але він відмовляється, квапиться додому. Зрештою, уже пізно, минула п’ята година. Зося піднімається східцями, але дверей не відчиняє, дивиться йому вслід, мов зачарована.

Вона щаслива.

Агата спустилася на кухню й тепер боїться повернутися. Знає, що муситиме залишитися віч-на-віч із дзеркалом. Чому вона не попрохала робітників обернути його до стіни? Якби був вихідний, можна було би лягти на канапі у вітальні, але по сьомій повернуться Гібони, і краще не потрапляти їм на очі. Агата сама не йме віри, що здатна так боятися, але переляк її майже паралізує, він цілком реальний! Уява підказує, що коли повернеться до кімнати, на її ліжку лежатиме білявка зі сновидінь, на підлозі розливатимуться калюжі густої, липкої крові, а повітря буде насичене трупним смородом.

— Яка ж я дурепа! — картає вона саму себе, але страх не минає.

Тим часом знадвору чути, як під’їжджає материна машина, і за мить із криком:

— Перший! Перший! — до кухні влітає малий Гібон. Побачивши Агату, показує їй язика й біжить до своєї кімнати нагорі. Його кроки відлунюють у всьому домі, проте раптом западає цілковита тиша. Так, наче вереск малого хтось відтяв ножем. Занепокоєна Агата визирає з кухні й дивиться в бік сходів. Малого ніде не видко. Перелякана, дівчина підганяє себе нагору, ще кілька метрів і вона дійде до своєї кімнати.

— Мацеку? — питає пошепки.

Сповнена поганих передчуттів, зазирає досередини й бачить малого, який зосереджено робить гримаси перед дзеркалом.

— Іди геть! — сердиться він.

Агата певна, що це лише тиша перед бурею, зараз станеться щось жахливе: якісь руки, немов із рідкої ртуті, виринуть із дзеркала й затягнуть шибеника всередину, а їй не залишиться іншого виходу, крім як кинутися за ним. Що там на неї чекає? — Ну, звісно, привиди, скелети, вампіри, спраглі людської крові. Весь цей набір вона знає напам’ять, та попри це він досі її лякає. Агата стоїть на порозі кімнати, а малий продовжує кривлятися. Його відображення Агата не бачить. Повільно, дуже повільно робить вона крок до хлопчика. Тоді другий, третій. Нарешті зупиняється поруч із Мацеком. На тьмяному, наче вкритому памороззю, тлі, немов на старій фотографії, відбиваються двоє. Вона — висока й худа, він — невеличкий і пухкенький. Стоять якусь мить непорушно, раптом Мацек бере її за руку.

— Брат і сестра, — несподівано каже він.

Агата тримає його липку від солодощів долоньку й дивиться на себе в дзеркалі.

— Брат і сестра, — тихо повторює вона.

Клаудія чистить картоплю. Мати весь час нарікає, що вдома навіть супу немає, коли вона повертається додому після добового чергування. Якщо їй так хочеться супу, то нехай собі сама зварить. Вона, Клаудія, точно його не їстиме. Теж мені! Але зараз у Клаудії є більша проблема, ніж приготування їжі. Вона дещо пообіцяла Агнешці. Уже давно. Уникає цього, як лише може, але настане час і вони зустрінуться. В Агнешки багато друзів, це й становить темний бік справи, бо варто їй захотіти й усі вони відвернуться від Клаудії. А цього Клаудія дуже боїться.

Зося поспішає до школи мов на крилах. Зупинка автобуса за рогом, але їй не хочеться чекати, вона швидко прямує вулицею. Дорогою проминає ятку з овочами й фруктами. Сьогодні їй байдуже до жінки, що продає яблука, байдуже до всього. Усі думки стосуються Патрика й театру, театру й Патрика, свого нового щастя, їй хочеться співати, але доводиться стримувати бажання. Перша репетиція лише за тиждень, але ж вони зустрінуться на перерві, може, він знову проведе її додому, може, зайде?

Та попри Зосині сміливі плани їй не вдається перестрінути хлопця ані на першій, ані на другій перерві. Він молодший на рік, і це єдиний недолік, але ж Патрик такий класний! Чудовий товариш і такий гарний. Зосі не вдається зосередитися на уроках. Дівчина дивиться у вікно й зітхає. Вона вся тремтить від самої думки про спільне повернення додому, про те, як вони розмовлятимуть про театр і щойно прочитані книжки. Зосі вже байдуже, що старостою обрали не її. Вона має дещо більше. Кохання.

Вони нарешті зустрічаються під час великої перерви.

— Я скрізь тебе шукав! — каже він, і Зося вже беззастережно вірить йому.

— Справді? — вдає вона подив.

— Розумієш, я хотів тебе про дещо запитати.

— Про що саме? — задля годиться питає Зося.

— Ти вчишся в