Жюль Верн - П'ятнадцятирічний капітан

Дінго замовкнув. Прибравши лапи з поруччя, він повагом підійшов до місіс Уелдон і з ніжністю лизнув їй руку.

– Він вихляє хвостом, – прошепотів Том. – Недобрий знак!.. Недобрий знак!..

Раптом Дінго наїжачився та люто загарчав.

Місіс Уелдон обернулася.

Виявилося, що Негоро вийшов із камбуза і направився на ніс корабля. Його, вочевидь, зацікавило майбутнє полювання і він хотів подивитися як маневруватиме шлюпка.

Дінго кинувся до корабельного кока, трясучись від очевидної, проте зовсім незрозумілої люті.

Негоро підібрав з палуби гандшпуг[27] і зайняв оборону.

Пес кинувся на нього і хотів вчепитися йому в горлянку.

– Дінго, сюди! – закричав Дік Сенд і, на долю секунди, покинувши свій спостережний пункт, побіг на бак.

Місіс Уелдон теж намагалася заспокоїти собаку.

Дінго з неохотою підкорився і з глухим гарчанням підійшов до Діка.

Негоро не промовив жодного слова, тільки сильно зблід. Викинувши гандшпуг, він повернувся і пішов до своєї каюти.

– Геркулесе! – промовив Дік Сенд. – Я доручаю вам слідкувати за цією людиною.

– Слідкуватиму, – просто відповів велетень, стискаючи гігантські кулаки.

Місіс Уелдон та Дік Сенд повернулися до спостереження за вельботом, який швидко віддалявся від корабля.

Тепер він здавався малюсінькою крапкою посеред безкрайнього моря.

Досвідчений китобій капітан Халл не хотів сподіватися на випадок. Полювання на смугача – справа не з легких, жодний із заходів безпеки не може бути зайвим. Капітан Халл не гребував жодним.

Насамперед, він наказав кермовому наблизитися до кита з-під вітру, аби скрипіння весел не виказало мисливців.

Хоуік повів вельбот на межі червоного поля, на середині якого плавав кит. Таким чином, мисливці збиралися обігнути його.

Боцман був бувалим, досвідченим моряком і відрізнявся рідкісною холоднокровністю. Капітан Халл знав, що може повністю розраховувати на свого кермового: він не розгубиться вирішальної миті, швидко і з точністю виконає необхідний маневр.

– Увага, Хоуік! – сказав капітан Халл. – Спробуємо застати смугача зненацька. Намагайтеся непомітно підійти на відстань, з якої можна було б одразу закинути гарпун.

– Є, капітане! – відповів боцман. – Я триматимуся на межі з червоним полем, але так, щоб вітер весь час був в наш бік.

– Нехай! – відказав капітан. – Веслуйте тихо, хлопці! Якнайтихіше!

Весла, вальки якого були завбачливо огорнуті шкірою, не рипіли у кочетах.

Вправно керуючи, боцман підвів вельбот впритул до поля червоних рачків. Весла праворуч заринали ще у прозору воду зеленуватого відтінку, а з лопатей ліворуч вже весело бігли струмочки червоної, схожої на кров, рідини.

– Вино і вода, – підмітив один із матросів.

– Так, – відповів капітан Халл. – Однак ця вода не втомить спраги, а вино не захмелить голови. А тепер: цить! Налягай на весла!..

Вельбот під керуванням боцмана Хоуіка ковзав водою зовсім безшумно.

Смугач не рухався. Здавалося, він ще не помітив шлюпки, що оминала його по колу.

Дотримуючись цього кола, вельбот, звісно ж, віддалявся від «Пілігрима», і корабель здавався все меншим і меншим.

Всі предмети в океані, коли віддаляєшся від них, швидко зменшуються, що завжди викликає дивне відчуття – неначе дивишся на них в підзорну трубу, але догори дриґом. Ілюзію, в даному випадку, можна пояснити тим, що, вочевидь, в широкому морському просторі немає з чим порівняти віддалений предмет. Так відбулося і з «Пілігримом»: він зменшувався на очах кожної хвилини і, здавалося, що він знаходиться набагато далі ніж насправді.

За пів години після того, як шлюпка відчалила від корабля, вона знаходилася прямо під вітром від кита, який тепер розміщувався в положенні між нею та «Пілігримом».

Настав час підійти ближче до смугача. Це необхідно було зробити тихо. Можливо, вдасться непомітно наблизитися до кита збоку і закинути гарпун з близької відстані.

– Повільніше, хлопці! – пошепки наказав капітан Халл.

– Здається, наша рибка щось почула, – промовив Хоуік. – Тепер дихає не так голосно, як раніше.

– Тихше! Тихше! – повторив капітан Халл.

За п’ять хвилин мисливці були всього за один кабельтов від кита.

Боцман навстоячки направив вельбот так, щоб наблизитися до лівого боку смугача, намагаючись, однак, триматися подалі від страшного хвоста, від одного удару якого вельбот міг розлетітися на друзки.

Капітан Халл стояв на носі, ноги на ширині плеч для стійкості, у руках – гарпун. Це знаряддя, влучно кинуте його рукою, без сумніву глибоко б увійшло в соковиту спину кита, що горбом виднілася з води.

Поряд з капітаном в цеберці лежало перше із п’яти кілець ліня, міцно прив’язане до заднього краю гарпуна. Решта чотири знаходилися під рукою, аби без затримки підв’язувати одне до іншого, якщо кит пірне занадто глибоко.

– Готові? – прошепотів капітан Халл.

– Готові! – відповів Хоуік, міцно вчепившись за кермо.

– Підходь!

Боцман виконав наказа і шлюпка зрівнялася зі смугачем. Між ними було трохи більше десяти футів.

Смугач не ворушився і, здавалося, спав. Кит, захоплений під час сну, легкою стає здобиччю мисливців. Іноді вдається порішити його з одного удару.

«Дивно, що він настільки нерухомий, – подумав капітан Халл. – Навряд чи ця бестія спить… Ні, тут щось інше!»

Подібна думка промайнула і в голові боцмана Хоуіка, який намагався зазирнути по інший бік кита.

Однак часу на роздуми не залишилося: настав час дій.

Тримаючи гарпун посередині руків’я, капітан Халл декілька разів покачав ним для того, щоб краще прицілитися, і потому з силою жбурнув його в смугача.

– Назад, назад! – відразу скрикнув він.

Матроси, дружньо навалившись на весла, рвонули вельбот назад, аби вивернутися від ударів хвоста пораненого кита.

І в цю хвилину вигук боцмана пояснив причину загадкової поведінки смугача, його непорушність.

– Китеня! – вигукнув Хоуік.

Поранена самиця майже перевернулася на бік і тоді моряки побачили китеня, якого вона годувала.

Капітан Халл знав, що присутність дитинча ще більше ускладнює полювання. Самка, без сумнівну, буде боротися з подвійним запалом, захищаючи не лише себе, але й свого «малюка», якщо тільки так можна назвати істоту завдовжки двадцять футів.

Однак, всупереч побоювань капітана Халла, смугач не кинувся одразу ж на шлюпку, і команді не довелося рубати прив’язаний до гарпуна лінь, рятуючись від розлюченого ссавця. Навпаки, кит, що часто трапляється, спочатку глибоко пірнув, потім стрімко виринув і з неймовірною швидкістю помчав уперед біля самісінької поверхні води. Дитинча рушило вслід за ним.

Капітан Халл і боцман Хоуік встигли роздивитися