Микола Олександрович Бакума - Золотий маг. Книга 1. Зерно

— Всяке було в житті, — з якимось сумом сказала мольфарка. Гостю ж здалося, що в її біографії було багато дивовижних пригод і що вона шкодує про те, що вони закінчилися. — Але я вже казала тобі, що не можу всього розповісти.

— Ну ось, — удавано образився Нік. — Я вже думав почую фантастичні розповіді про магів.

— Може й почуєш, але не цього разу. Якщо судилося, то ти ще тут з’явишся, і тоді, можливо, я зможу тобі розповісти більше. А поки наберися терпіння.

— Ну, якщо все таке секретне, можна мені хоча б в село поїхати з вами, щоб подивитися на вашу роботу?

— Це обов’язково! Поїдеш і подивишся. Але повір, там мало цікавого. Звичайна рутина. Річка людських болячок і проблем. Тобі через півгодини стане нецікаво.

— Ніколи! Ну як магія, тим більше практична, може бути нецікавою?

— От саме практична найбільш нецікава. Її не видно. Та й що може бути цікавого в тому, що я вилікую хворого від якоїсь недуги. Корисно для нього — це так. А от збоку дивитися на все це зовсім нецікаво. Але досить вже тут сидіти, темніє. Треба в будинок перебиратися. Тим більше що Галина вже, напевно, і вечерю приготувала. Піднімайся, ледарю! І мені допоможи. Я все-таки пані немолода. А тобі не завадило б побільше активності, а то трудовий «мозоль» наїв вже немаленький, аж ходити тобі важко.

— Це точно. Важко. А не можна трохи наді мною поворожити, щоб я став знову красивим, струнким чоловіком?

— Тобі що, на подіуми виходити на старості років? Прибрати жир з тебе — справа нескладна, але тобі треба м’язи нарощувати, силу та спритність збільшувати. А це тільки фізичними навантаженнями.

— Та які навантаження! Старий я вже. Мені б поїсти та на дивані полежати.

— Ще раз скажеш при мені про старість, точно в жабу перетворю. Ні, не в жабу, а в зайця і Прайма на тебе нацькую, щоб жир з тебе зігнав.

— Ой, боюся-боюся, — Нік вже не міг стримати сміху.

— Ти бійся-бійся! Думаєш, не зможу таке зробити? — Ліна вже теж ледве стримувалася, щоб не розсміятися.

— Навіть не сумніваюся, що зможете. Гаразд, завтра піду бродити лісами. Може, якийсь кілограм і скину.

— Скинеш, куди ти подінешся. А може, мені попросити Прайма тебе поганяти?

— Ні, не треба. Я ж помру на першому кілометрі. Я сам потроху буду збільшувати навантаження.

— Ну, дивися, а то пропозиція із зайцем залишається в силі.

Розсміявшись обидва, вони увійшли в будинок, що вже був наповнений чудовими ароматами страв, які Галина подавала до столу.

Темрява і тиша огорнули будинок. Всі полягали спати. Нік ніяк не міг заснути. В місті він звик засинати пізно за книжкою або під бурмотіння телевізора. Тож лежав вдивляючись у темряву, вигадуючи собі цікаві магічні пригоди. Але помалу очі почали злипатися і видумані пригоди переходили в сон. Та насолодитися відпочинком йому не судилося. В коридорі почулися шум і стривожена біганина мешканців будинку. Хтось постукав до нього в двері і звелів швидко одягатися і виходити. Це був Іван. «Напевно, дійсно, щось трапилося», — подумав Нік і не став зволікати з підйомом. Він похапцем одягнувся і вискочив у коридор. Там була стривожена Аня, а інші вже зібралися в залі на першому поверсі.

— Ніку, давай швидше, тільки тебе і чекаємо, — кинула йому Аня, збігаючи по східцях.

— Іду-іду! Що за метушня така? Що трапилось?

Йому ніхто не відповів. І Нік, починаючи розуміти важливість ситуації, швидко почав спускатися до всіх в загальну залу.

— Що сталося? — запитав він у Ліни.

— У селі помирає молодий хлопець. Мені треба терміново до нього. Думаю, що тобі буде цікаво подивитися. Головне встигнути.

— А що з ним трапилося?

— Спробував покінчити життя самогубством. Чогось наковтався. Пігулок якихось.

— Та ми не встигнемо! Тут годину їхати, як мінімум.

— Треба встигнути. Треба спробувати врятувати хлопця. Давай виходь. Всі вже готові, тільки на тебе чекали. По дорозі розповім, що тобі робити доведеться.

Ліна, Нік і Аня вийшли з дому у двір. Гість думав, що, як завжди, в таких випадках біля дубів на них чекатиме Михайло з возом. Але його здивуванню не було меж. У дворі їх чекав новенький позашляховик Range Rover, а за кермом сидів Іван. «Нічого собі, — подумав Нік. — А маги, виявляється, непогано живуть!» Не встигли дверцята машини закритися за ними, як Іван натиснув на газ і авто з ревом помчало. Напевно тільки такий позашляховик і міг тут проїхати. Він згадав, як важко добирався по цій гірській дорозі на возі. Джип страшенно кидало з боку в бік і пасажири ледь трималися, щоб не вилетіти з нього. Але диво британського автопрому виправдовувало все, що про нього читав і знав Нік.

— Ніку, ти будеш мене слухати? — почув він голос Ліни після досить болючого стусана ліктем Ані під ребра. Він захопився дорогою і шаленою роботою машини і не чув, що йому до цього говорила чаклунка.

— Так, вже слухаю, — сконцентрував всю свою увагу Нік. — У мене голова не працює. Я навіть вмитися не встиг.

— Слухай мене, — Ліна не звернула уваги на його репліки. — Ось тобі браслет. Одягнеш його на руку, коли приїдемо. У ньому запас магічної енергії. Я