Богдан Жолдак - Укри. Бойова проза

Словом, Жоріку не вдалося зазирнути всередину будки, яка так ретельно зачинялася, але він мав тут важливіше завдання — котячи туди тачку, повідкидав зі стежки різні камінчики.

Все рухалося за графіком — спершу прибув московський гуманітарний конвой, і, нарешті, наступного дня хлопець був нагороджений за своє терпіння: на облюбований пустир викотився чималий джип і зупинився біля будки, зблиснувши рясним нікелем.

З нього вийшли кремезні дядьки й по-діловому кивнули.

Потім без поспіху повитягали цигарки й почали пускати дим у небо, куди й линули по черзі поглядами.

Жорік з радощів не знав, що й робити — про всяк випадок прикрив долонькою оптику, аби бува по-зрадницьки не блиснула, хоча, правду кажучи, радше могли блиснути його надто щасливі очі.

А чоловіки нарешті за командою старшого покидали бички й затоптали їх, відчинили багажника й повагом почали витягати зашморгані й важкі на вигляд клумаки й носити їх досередини, обережненько вкладаючи.

Хлопець міг подивуватися, що вони навіть не важать нічого, однак його мучило інше — що то за товар такий, якого в задрипаний металопункт возять дорогим джипом?

Потім, спершись на авто, сходняк повиймав звідти нехитру закуску з копчених ковбасок і розхлюпав по пластикових склянках горілку, що яскраво просвітилася вечірнім сонцем; усі по черзі урочисто видихнули, дехто вже й встиг перехилити, як побачили:

просто у розчинені двері халабуди стежкою мчить строката китайська автомашинка,

цяцька виявилася важкуватою, бо стрибнула лише на порозі,

старший, здогадавшись, не влучив зафутболити її, й тому всі інші завчено й треновано кинулися додолу,

однак Жорік вже натиснув кнопку дистанційного керування іграшкою, —

рвонуло так, що навіть він не очікував, —

спершу бухнула маленька автівочка, потім високо вгору будка, а далі рознесло й джип,

потрійний вибух злився воєдино, метнувши навколо рясним залізяччям.

— Хана! — устиг вигукнути Жорік і втупився у свою руїну, кленучи себе, що не передбачив такої шаленої сили і не окопався: ось із-під хмар серед брухту гухнув циліндричний чималий лом — увійшов у землю поряд із хлопцем.

Різний метал одгупотів з неба, однак бувалий в бувальцях Жора уперто не підводив голови, затуляючись, адже ще довго з-під хмар сипався битий шифер, а потім ще й дерев’яки.

Іржавим брухтом обкидало навколишні пустирища й околиці, тобто дітлахам можна було знову йти й збирати його, і знову таскати здавати назад.

Але — куди?

Ні будки, ні джипа, ні працівників умить не стало. А коли уляглася курява, Жора зміг побачити, що з усього цього лишилася тільки досконала закіптюжена вирва.

Звісно, бетон надійний, захищає добряче, але й тим поганий, що дуже рикошетить, буває, куля кілька разів одскочить по підвалу, вже й пошарпали чимало наших укропів.

Отака тобі гібридна війна:

сталося, що одна засідка потрапила в іншу.

«Тільки б не підтягнули гармату», — благав у Бога чи в гармати Хантер, бо якщо осколки зрикошетять — тоді кранти.

Хоча, чесно сказати, й ерпеге не кращий, ба навіть і проста ручна граната. Отож хлопці позакладали чим могли вузькі підвальні вікна й сподівалися на підмогу. Бо ситуація тут змінювалася кардинально, крутилася кілька разів на день, отут найголовніше вискочити з тісного підвалу, щоб потім і самим так само змінювати її й крутити.

Враз усе затихло, хтось би зрадів, але досвідчені бійці ніколи в таке не вірили — ворог замислив якусь підлянку або просто перегрупувався, що також не краще, однак усі потроху відкинулися хто на бік, хто на спину, щоб хоч на якийсь момент перемкнутися.

«Це як на рингу між раундами», — міркував Хантер, — «хоча там є надія, що колись усе нарешті скінчиться, а тут...»

А потім прогнав недоречні думки, бо що означає: скінчиться?

Не приведи Господи, щоб скінчилося навіки, й почав посилено думати-рахувати, скільки в нього лишилося набоїв, і щоразу виходила непогана цифра.

Тиша тривала й тривала, аж кожному починала заповзати тиха надія, що педерали відступили, що наші їх одтіснили від тієї клятої колишньої бойлерної зі зрадливо товстими стінами, чий надійний захист так затягнувся.

Дехто вже й потягся по цигарку, аби перебити в’їдливий пороховий дим — «сіркою тхне, як з диявола».

Поліз до портсигара й Хантер, і в цю мить побачив інший дим — сюди влетіла граната з підствольника, «поцілили таки, суки» — зблиснуло в голові. Всі сахнулись по кутках, однак замість вибухнути вона пихнула димом, «димовуха?» — замерехтіла надія.

І кожен затамував подих, щоб видихнути його в протигаз, натягуючи; дивно, що дим якийсь легкий, надто прозорий, занадто б, сказати, активний, та й коли б це були димовухи з підствольних гранатометів? Та це ж...

Отямився від сильного головного болю, насилу розплющив очі й почав приходити до пам’яті, аж доки збагнув, що перебуває у геть іншому приміщенні, бо без вікон; потім з темряви постали побратими, дехто гарчав, а дехто теж очуняв, дивно було не те, що беззбройні, а що всі роззуті, поступово поставала правда, від якої побігли мурашки не лише по спині, — ще б пак, побачити себе й друзів у такому місці і в такому стані.

І нічого дивного не було, що він отямився перший, адже він був єдиний, кого не поранено.

Тому Хантер вирішив розслабитися, доки є така можливість, бо що на них чекає, то вже Бог знає.

Потроху в пам’яті постали недавні уривки, як його в’яжуть, тягнуть, кидають з кузова у склад з вугіллям.

— Вони, суки, на нас іспитували свої нові фокуси, — висловився Баняк про газову гранату, і всі погодилися, дружно закивали головами, від чого знову почав повертатися біль.

— Да, суки, нахімічили