Євген Вікторович Положій - Риб’ячі діти

і насправді залишилося небагато, і різко стрибнув, як він це іноді робив у вуличних бійках, головою вперед, цілячись у груди (як то виконав славетний Зінетдін Зідан у фінальному матчі чемпіонату світу 2010 року, проте, до французького бербера тут уже «брали на Одесу» таким чином супротивника років сто, не менше). Удар вийшов не стільки сильним, скільки несподіваним і технічно бездоганним – Трифілій коротко зойкнув, хапонув ротом повітря і вмостився на підлогу, а Сірий тим часом, заплутавшись у джинсах, спочатку і сам упав і вдарився головою об важкий дерев’яний стілець, але стрімко скочив на ноги, застебнувся на ходу і, продираючись навмання скрізь туман у голові, кинувся в перші ж двері, що, як з’ясувалося, вели прямо до паркану божевільні. Боляче падаючи на коліна і дряпаючи до крові долоні, з застиглим у горлянці криком, майже не дихаючи, Сірий біг, заплітаючи ноги, вздовж паркану, аж поки через маленьку хвіртку не вискочив до кладовища, де його охопили сором і жах. 07. Сором і жах

– І про нього знає все місто?!

– І про нього знає все місто. Нє, ну, звісно, не все, але ті, кому потрібно, знають.

– І ніхто його досі не зупинив? Не вбив?

– Лише кілька разів побили, але несильно. В прокуратурі, мусарні все прихоплено, хоча і є менти, які хотіли б його закрити, але, швидше, їх звільнять, аніж піп піде в тюрму.

– Такий народ западло не гнобити! Раби. Що ще потрібно зробити, щоб зачепити їхню гідність?!

– Випити, братику. Випити.

08. Останній подарунок

Давно він не отримував такої насолоди. Міг малювати її довго, цілими днями – олівцем, вугіллям, аквареллю, олією, переважно олівцем – чорно-білі портрети личили щонайкраще. Тонкі довгі лінії. Сніг і вітер. Багато білого. Насичений чорний. Контрасти. Ідеальна фактура. І одразу все стає на свої місця: настрій, світло – особливо світло, що в будь-який час доби сприяє настрою: зранку ніжне і прохолодне, вдень яскраве і спекотне, ввечері тіні від листів клена за вікном дають фантасмагоричні ефекти і дозволяють відчувати інакше, майже як колись, років двадцять тому.

Але головне – вітер, який вплітається в тихий подих двох самотніх істот: художника і собаки.

На веранді, де сумирно і граціозно лежить Бемоль (так він зрештою назвав її), вітер шелестить про щось густим листям винограду. По дорозі, метрів за п’ятдесят через дворик – він їх ледь бачить крізь зелені і широкі руки-гілки ялинки, – наче вершники з обкладинки старої дитячої книги про громадянську війну, мчать контури велосипедистів. Художник завмирає на мить, схилившись на перила, опускає голову на руки й так і стоїть, слухаючи повітря. «Яке неймовірне відчуття часу», – відчував, що доторкається до якоїсь таємниці, але не знав її на ім’я, та й не хотів – йому достатньо отак стояти і тихо слухати, як застигає і згортається в кокон його життя. Якось, чіпляючи крізь повітря вітер, слухаючи вітер, відчуваючи, вслухаючись в різноманітні звуки – і різні голоси також, пісні, що лунали з вулиці, або гавкіт собак, дзвони або просто випадкові сусідські анекдоти про те, як чоловік повертається додому з відрядження, спіймав себе на думці, випадковій, абсолютно нелогічній і непослідовній: в дитинстві ми щасливі тому, що навкруг все сприймаємо виключно через призму добра, бо все, що навкруг – події і люди, – не викликають у нас роздратування, весь простір – суцільна територія безпеки; а от дорослих, нас, дорослих людей, все навколо дратує – і бабці перестають раптом бути добрими старими жінками, перетворюючись лише на джерела чуток та повільні перешкоди на шосе; пісні дратують, бо це не наші улюблені пісні, та й взагалі все дратує. Але чому? От тут-то і виникає дивна відповідь, відповідь-загадка: коли ми – діти, то нікуди не поспішаємо, такого поняття, як запізнюватись, як плинність і конечність часу, для дітей не існує, зовсім не існує. Нас підганяють, намагаються втиснути в рамки, але ми, діти, нікуди не поспішаємо, ми не розуміємо, що це таке – час, ми нічого ще не знаємо про його обмеженість для кожного з нас, і від того ми й щасливі, думаємо про всіх людей навкруги лише добре і сприймаємо світ світлим. Натомість, дорослі люди весь час поспішають, їм завжди не вистачає часу, вони не встигають бути самими собою, вони бояться, що хтось зазіхне на їхній, відведений тільки їм, час, і від того дратуються, зневажають, комплексують і… Бо знають, що фізично обмежені в часі, обмежені.

Важко навіть собі уявити, що такі різні категорії, як час та добро/зло, можуть перетинатися, впливати одне на одного, що усвідомлення сутності часу настільки марнує людську натуру.

Познайомились вони два тижні тому. На базарі. Художник любив ходити на базар; він, помираючи від філософської нудьги, розшматований самотністю, отримував несамовиту насолоду від ходіння по людних рядах і спостерігання життя з «народного» боку. Дехто не любить базари: ненавидить натовп, штовханину, гамір, необхідність розмовляти з продавцями, антисанітарію, холод або спеку, дощ або сонце, воду і піт, бруд під ногами – так, але якщо порівняти з мертвими супермаркетами, з їхніми чергами до кас і несправжніми неїстівними пластмасовими харчами, то життя і справжність саме тут, на базарі. Базар художника надихав. І коли йому казали, що його народ мертвий і ні на що вже не здатний, від посилав опонента не туди, куди посилав у молоді роки, а саме на базар – наочно переконатися: якщо не заважати, цій країні принаймні голод точно не загрожує. Колеги, що інколи приїздили до нього з-за кордону, обов’язково мали екскурсію сюди. Перший же павільйон – м’ясний, з його запахом свіжини і величезною кількістю червоного м’яса, тушами тварин, свинячими головами, вухами, хвостами і ратицями, кілометрами всілякого сала