Колектив авторів - Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

Судочинство, яке за часів античності перебувало на початковій стадії свого розвитку, у державах Північного Причорномор’я було побудовано загалом за моделлю, близькою до афінської, щоправда, з певними особливостями, зумовленими впливом місцевого звичаєвого права та законодавства. Доведений ученими факт входження деяких полісів (Феодосії, Гермонасси, Ольвії, Німфея) до Афінського морського союзу та матеріали, виявлені під час розкопок ольвійського дікастерію (δικαστηριον — суд), інші археологічні дані дають можливість цілком упевнено припустити, що основні риси процесуального права Афін і багатьох держав Північного Причорномор’я були значною мірою тотожними. А в елліністичний період, як зазначають дослідники, судочинство уніфікувалося в усьому грецькому світі.

Процес, під яким у період, що розглядається, можна розуміти закріплену переважно звичаєвим правом процедуру застосування матеріальних правових норм, у більшості еллінських держав античного часу, зокрема й північнопричорноморських, мав певні загальні характерні риси, які доволі повно висвітлено у працях В. В. Латишева, С. О. Голунського, Д. С. Карева, О. А. Гавриленка, М. В. Скржинської[79]. У цьому разі нас цікавитиме процес юрисдикційний (лат. jurisdictio — «судочинство», від jus (juris) — «право» та dicere — «говорити», «проголошувати»)[80], тобто нормативно закріплена процедура здійснення органами державної влади (органами самоврядування) покладених на них функцій з відправлення правосуддя.

Насамперед слід зауважити, що в античних державах Північного Причорномор’я, як і загалом у давню добу, процес мав яскраво виражений обвинувально-змагальний характер, тобто рухався ініціативою заінтересованих сторін. Виступали позивачем тільки повнолітні і не позбавлені прав громадяни. Вони могли заявляти позов не лише від власного імені, а й від імені осіб, що не мали на це права: за жінку чи неповнолітнього — батько, чоловік або опікун, за іноземця — його покровитель, за раба — його власник. Відповідачами ж могли бути особи будь-якої статі незалежно від їхнього соціального стану. Винятки в певних випадках становили лише раби та обмежені в дієздатності члени сім’ї громадян.

Процесуальні форми обвинувачення, головування на суді та порядок судочинства були різноманітними, зважаючи на різновид справ. Усі судові справи за формою процесу загалом поділялися на два різновиди: державний і приватний. За свідченням давньогрецького лексикографа Поллукса (Pollux VIII, 40; 31), державний процес («графе») здійснювався у справах про вбивство, навмисне завдання тілесних пошкоджень, образу словом, невіру в богів, прийняття або давання хабара, військові злочини, неробство, фальшиве засвідчення скарги, самовільне присвоєння прав громадянства, внесення на розгляд Народних зборів законопроекту, який суперечив нормам звичаєвого права або завдавав шкоди громаді, неналежне виконання послом своїх обов’язків, яке призвело до негативних наслідків для держави, що його уповноважила,.] тощо.

На відміну від державного, приватний процес («діке») розпочинався в разі вчинення таких діянь, як образа дією, зокрема через побиття, наклеп, завдання матеріальних збитків, крадіжка, неповернення боргу, невиплата грошей за житло, відмова здійснювати оплату за проживання, відмова від виконання зобов’язань цивільно-правового характеру, відмова від утримання непрацездатних батьків, незаконне одержання зиску, вчинення низки найтяжчих злочинів (αδικιου — буквально «гріх перед богами»), вчинення злочину серед дня тощо. Приватним вважався і процес бебайосеос (βεβαιωσεως), який порушувався покупцем проти продавця, якщо третя особа оспорює правильність акту купівлі-продажу (пред’являє права на продане), а особа, яка продала, не підтверджує своїх прав на річ[81]. Але, як зазначав В. В. Латишев, поняття про процес державний та приватний все ж не були чітко розмежовані й у багатьох випадках лише позивач своєю волею вирішував, який процес розпочинати[82].

Окрім того, за процесуальними особливостями в античних державах Північного Причорномор’я певною мірою вже розрізнялися справи кримінальні та цивільні — δικαι κατα τινος та δικαι προς τινα. До першої категорії справ належали такі, що були спрямовані особисто проти обвинувачуваного і мали наслідком його покарання за вчинений злочин. До другої — тяжби щодо певного спірного предмета як об’єкта права власності. Такі справи мали наслідком присудження прав, пов’язаних із власністю на нього, одній зі сторін.

Наприклад, за згадкою Полідевка, якщо особа, яка купила будинок або ділянку землі й дізналася про існування третьої особи, що оскаржує угоду, зверталася до суду зі скаргою на продавця, розпочинався процес «про міцність володіння». Особі, яка оскаржувала угоду, належало довести своє право на відповідне майно. Якщо ж вона не змогла підтвердити його, то підлягала відповідальності за незаконне присвоєння права власності. Якщо позивач програвав справу, спірне майно присуджувалося особі, яка виграла, а особа, що програла, мала сплатити штраф за «неправдивий донос»[83]. Нині така дія, що полягає у відібранні за рішенням суду купленої речі на користь третьої особи, в цивільному праві називається евікцією.

Провадження у справі проходило через певні етапи, які нині іменуються стадіями процесу. Вже за часів античності нормами звичаєвого права передбачалася певна послідовність процесу, перехід від однієї стадії до іншої. Стадії характеризувалися своїми безпосередніми завданнями, що випливали із загальних завдань судочинства, колом органів та осіб, які брали участь у процесі, підсумковими процесуальними