Михайло Сергійович Грушевський - «Ілюстрована Історія України»

Літопись оповідає, що Ігор воював з. Уличами і Деревлянами. Уличі довго боронили ся; їх город Пересїчен тримав ся три роки і не піддавав ся Ігорю, але той таки вистояв під ним ті три роки і здобув його: „примучив" Уличів і дав своєму воєводі Свенельду дань з них. Потім йому ж дав дань з Деревлян, що давали по чорній кунї з диму (з господарства). Дружина Ігорева почала нарікати, що він занадто богато дав доходів одному Свенельдови: „тепер, казали, Свенельдові рояки посправляли собі зброю й одежу гарну, а ми ходимо голі". Тай почали намовляти Ігоря, щоб він пішов з ними у Деревлянську землю-ще й собі дань з неї взяти: „ходїм, кажуть, княже, добудеш і ти і ми". Ігор послухав, пішов з ними і вимучив від них дань ще й для себе, крім того що взяв Свенельд для себе. Потім розохотив ся на ту деревлянську дань, що так послушно йому дали, та й каже дружині: „ви собі з даню ідїть до дому, а я верну ся і їде похожу". Пішов ще дань збирати, з малою дружиною, щоб не ділити ся з усею дружиною і більше на свій пай дістати. (Так оповідали потім Свенель-дові дружинники про Ігореву жадність). Деревляне, почувши, що Ігор знов іде з них дань брати, стратили терпець і порішили йому кінець зробити. Зібрали раду з своїм князем Малом і кажуть: „як вовк вна-дить ея між вівцї, то і все стадо виносить, як його не вбити, — так і з сим Ігорем, як не вбемо його, знищить нас до решти". Післали до його, щоб спамятав ся і дав їм спокій: „чого знов ідеш до нас? адже взяв уже всю дань!" Та він не послухав і почав збирати дань. Тоді Деревляне з міста Іскоростеня напали на його дружину і побили її— бо було її мало, а самого Ігоря вхопили і замучили люто: нахиливши верхи дерева, привязали до них Ігоря, і потім пустили—так ті дерева й роздерли Ігоря.

Зістала ся в Київі по Ігорі його вдова Ольга з малим сином Святославом, і першим ділом вважала за свій обовязок пімстити ся за чоловіка та приборкати непокірних Деревлян. Пімста була святим ділом в тих часах—хто не відомстить, за того Бог не відомстить, каже старе словянське приспіве, і чим тяжша була пімста, тим більше чести було местникови. В народі ходило богато оповідань про те, якими хитрими способами і як люто мстила ся Ольга Деревлянам за смерть чоловіка. Ольга в наших переказах стала типом, взірцем хитрої княгині, як Олег—взірцем хитрого князя; Олег і Ольга—се пара: хитрий чудодій князь і хитромудра княгиня; навіть через подібність імен всякі оповідання переносили ся з одного на одну. Про Олега оповідали, як він ходив походом на Царгород і хитрощами своїми на смерть перелякав Греків, про Ольгу — як вона їздила до грецького цісаря в гостину, як він її сватав, побачивши її красу і премудрість, а вона хитро-мудро від того сватання викрутила ся, попросивши цісаря щоб був її хрещеним батьком, а як став хрещеним батьком, не міг уже оженити ся з хрещенницею—виходить, що Ольга краще знала християнські порядки, як сам цісар візантийський.

З оповідань про її пімсту над Деревлянами маємо в літописи кілька: в однім вона закопує в землю деревських послів, що прийшли її сватати за деревського князя, в другім каже їх спалити, піславши вимити ся до лазні. В третім Ольга справляє тризну—поминки на могилі свого чоловіка, і коли Деревляне поупивали ся медом, сказала своїм воякам їх побити. В иньшім вона просто йде походом на Деревську землю й пустошить та нищить її, людей каже бити, иньших бере в неволю, і так примучивши, накладає данину ще тяжіду, нїж було за Ігоря: дві части каже платити до київського скарбу, а одну до свого, вдовиного. З сього походу иньше оповіданнє знову роска-зує, як хитро Ольга здобула деревське місто Іскоростїнь (тел. Іскорость): нїяк воно не піддавало ся Їй, і Ольга сказала, що не хоче вже від них нічого, тільки аби дали з двору по три голуби та по три горобці, і як ті повіривши дали, вона тих птахів роздала своїм воякам і казала попривязувати їм запалений трут до ніжок: птахи з трутом полетіли під свої стріхи й запалили місто, люде почали тїкати, а Ольга казала своїм воякам їх бити. Але такі оповідання про підпалюваннє міста звірятами або птахами є у ріжних народів.

Так, по тодїшнїм понятам, Ольга свято сповнила свій святий вдовин обовязок, і в памяти народній зістала ся, як взірець шановної жінки, що свято сповняє що до неї належить: шанує память свого чоловіка, виховує дїтей, пильнує їх спадщини, мудро править державою, обіздячи її, роблячи порядки, хочби й за самого цісаря грецького.

Літопись згадує, що по ріжних місцях зістали ся її становища і ловища, погости і міста, звачі її йменнєм. Але то могли бути так само й „знаменія" Олегові.

В церковних кругах шанували Ольгу за те, що вона прийняла християнство, тримала при собі священика і казала поховати себе по християнському звичаю, без тризни. За се її потім признано святою.

23. Святослав і його сини

Син Ігоря і Ольги Святослав так само густо приодягнений легендою (байкою) в пізнійших переказах народніх, як Олег або Ольга. Але се не хитрий чудодій, що все робить штукою, а смілий і чесний лицар-войовник, що у всїм поступає одкрито і сміло, не шукає здобичи нї богацтва, цінить тільки славу воєнну і для неї одної живе. Се герой княжої дружини, її найвищий ідеал. „Коли князь Святослав виріс і став чоловіком" — каже оповіданнє записане в літописи, — „він почав збирати богато хоробрих вояків, бо й сам був хоробрий і легкий, ходив як пард (леопард) і богато воював. Не возив з собою возів, нї казана, анї варив мяса, тільки порізавши тоненько чи конину, чи звірину, чи воловину, пік на углях і так їв; не мав і шатра, а підстелював на спаннє підклад (що під сідлом був), а в голови сідло, — такі ж були і вояки його. А як ішов на котрий край, сповіщав на перед: „іду на вас!"

І так описує літопись насамперед його похід на схід: на Хозар, на Касогів—Черкесів і на Ясів—теперішніх Осетин, що жили тоді не тільки на Кавказі, а й далі