Люко Дашвар - Молоко з кров'ю

Старостенко Льошку цінував, та вчителі з агрономами Рокитному теж потрібні були. От і довелося рік чекати, поки на новій вулиці край села з'явився рядочок гарненьких цегляних будинків під шифером і голова дозволив заступникові піти до новобудов перед усіма іншими і вибрати собі будь-який із будинків на вулиці.

— Дивись! — вихвалявся Льошка, коли вони з Марусею надвечір врешті дійшли до нової вулиці, за якою одразу розлягався степ. — Можемо, кран асфальтівки жити, можемо другу від дороги вибрати, щоби не чути, як вантажівки гудуть. А можемо аж у крайній оселитися…

Маруся мовчки роздивлялася однакові, як близнюки, нові будинки. Гарні, чого не гарні. Нові. Міцні. Газ є. Навколо кожного буднику — шматок двору голий, як той степ. На вулиці теж— ані деревини, ані кущика. Оце степ, а посеред степу — хати Усі — як на долоні.

— Ох і гола ж вулиця, — сказала.

— Була б стріха, — Льошка їй. — Сад закладемо. Винограду кущів із десять. Корову заведемо, щоби молоко, коли діти… підуть. Квітів перед хатою насіємо…

— Бузок посадимо…

— Можна і бузок…

Схлипнула Маруся, рота рукою затуляє.

— Та ні, — каже. — Не треба бузку. Довго росте. Поки виросте, я й помру.

— Ти чого, Марусю? — здивувався Льошка.

— Та нічого… То я так… Дурне у голову лізе. — Сльозу втерла, чоловіка під руку взяла. — Пішли усередину. Подивимося, як воно там.

Усередині теж гарно. Чого ж не гарно? Веранда під склом, з неї вхід у коридор, з коридору — на кухню й у три окремі кімнати. Одна — велика та світла, метрів двадцять, не інакше. І дві малі — метрів по дванадцять. Чого ж не гарно? Це в Орисиній старій хаті усього дві кімнатки — більша, зі шкіряним диваном та дзеркальною шафою Марусі з Льошкою відійшла, а у малій та темній, як погріб, Орися тулиться. І газова плитка прямо у коридорчику поряд із вішаком, на якому Орисина ватянка скніє.

— Отут зала буде, — Льошка міряв кроками велику кімнату і мріяв. — У мене приятель у кооперації… За місяць може угорську стінку дістати. І м'які меблі.

— І вікна великі…

— І вікна гарні, — погодився.

— І відчиняються легко, — до вікна стала, шпінгалет догори, на шибку надавила. — Гарно…

— Я собі кабінет в одній малій кімнаті хочу зробити, — веде Марусю далі. — Бо Старостенко на той рік точно на пенсію піде… Треба буде господарство приймати. Так, думаю, і вночі працюватиму…

— Це добре, — кивнула.

— Що? — аж став.

— Що головою будеш, — каже.

— А-а-а-а… — всміхнувся і ну вихвалятися. — Чекай, люба… Скоро книжку заведемо.

— Яку книжку?

— Ощадну, — сміється. — Бо грошей у нас, Марусю, буде — купа. От тобі б чого хотілося?

— Коли? — та в очі чоловікові.

— Ну… Не знаю. Взагалі.

— Взагалі то усе маю, — відповіла. Намиста червоного торкнулася.

— А не взагалі. Конкретно.

— Та і конкретно усе маю, — замовкла. — Йдемо вже. — І пішла на голий двір.

Чоловікові гарний настрій — як корова язиком злизала. Став посеред кабінету вимріяного, ногою цеглину жбурнув. «Недосяжна, — врешті знайшов слово, яке шукав увесь цей рік, коли думав і думав про свою Марусю і ніяк не міг збагнути природи її бажань і сподівань. — Недосяжна і незбагненна, як зірка… Мабуть, ніколи і нікому не підкориться до останку, і все ж — моя. Мене обрала з усіх. Усе село заздрить, бо ні в кого немає такої. — розсміявся подумки. — Та і я — не останній. Чекай, Марусю. Я ще свого доб'юся. Бути того не може, щоби ти не розтанула». І пішов за нею.

На голу вулицю вийшли, посередині стали.

— Ну, що, жінко? Який дім обираємо?

Маруся на однакові будинки глянула. Десять. По п'ять на кожному боці вулиці.

— А хто у нас за сусідів буде?

— Не знаю. Старостенко мені першому дав волю обирати. Іншим на тижні розподілятиме. Ветеринар має тут жити, дочка бухгалтерська з сім'єю, вчителька англійської, мабуть, німець, якщо з горбоносою ожениться…

— Та ні, — каже. — Німець тут не житиме.

— Чому?

— Нема чого йому тут робити, — відрізала. Знову на будинки глянула. — Обирай, Льошо, будь-який. Такі вони мені всі…

— Які? — напружився.

— Гарні, — сказала і пішла у степ. Льошка услід. Воно й дійсно, від нової вулиці до центру Рокитного степом швидше.

Сонце почервоніло і сховалося, наче засоромилося. Степ паморочив голови трав'яним духом, колов стернею ноги, зривався пташиними співами і, наче за птахами услід, кликав у рівні, мов випрасувані простирадла, безкраї простори.

Льошка обняв Марусю за плечі, і вони отак ішли — двоє як одне — живим, дихаючим степом.

— Сумуєш чи мені здається? — обережно запитав.

— Усе добре, — відповіла, повні груди повітря набрала, на степ глянула. — Оце і наші душі можна розрівняти, як той степ. Щоби ніде ні бугорка. Щоби — усе як по маслу. Щоби — як треба радіти, то душа мусила б радіти, а не плакати.

Він глянув на Марусю скоса, брови звів. «Та що ж за думки з болями у тій голові блукають?! — вразився. — Чому… Чому ніколи не довіриться, не виплачеться, не розкаже?»

— А твоя душа…

— Геть зім'ялася, — всміхнулася сумно. — Оце я праску знайшла… Важку. Чавунну. Рівняю її, дурну, рівняю, а вона усе не піддається.

— Марусю… Чуєш! — захвилювався, як пацаня наївне. — Я усе зрозумію… Усе. Ти тільки розкажи, що душу гризе. Хіба я тобі чужий? Я — половина твоя. Відірвеш мене від себе — не виживу. Ти чого така? Що не так?

— Усе добре, — каже. — То я жартую.

— Та де?

Зупинилася, обняла Льошку, в губи поцілувала.

— Оце питав, що хочу…

— Питав…

— Не взагалі, а конкретно. Зараз, — і гарячим від неї пашить, як від грубки зимою.

— Кажи. Усе зроблю, — знітився.

— Роби! — на стерню впала, поділ безсоромно задерла, ноги міцні у різні боки. — Роби! І щоби донечка була. Хлопця потім заведемо.

— Донечка? Чому донечка? — заметушився, штани стягує, а голови не втратив — зирк по боках: а раптом хтось іще у вечірньому степу загубився, як оце вони з Марусею, то тоді треба б обережніше — не годиться майбутньому голові колгоспу, як якомусь халамиднику, у степу з жінкою качатися.

— Намисто коралове хочу їй подарувати, — прошепотіла. Очі заплющила — наче зім'яту душу замкнула.

Зазвичай німець за день пачку «Пегаса» викурював, а як Маруся йому через Старостенка горбоносу Тетянку висватала, так пачки вже не вистачало. Знай смалить як дурний. Голова раз на тракторну бригаду зазирнув серед біла дня, бачить — Стьопка із цигаркою у тракторі колупається. Старостенко аж сірим став.

— Ти