Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

стилі: рублені стіни, покрівля з гонти, різні там традиційні ганки та різьблені віконниці. Всередині кімнати будуть прибрані гуцульськими домотканнями, гуцульською керамікою, косівськими ліжниками й килимами.

Ординатором в санаторії буде молодий (що згодом стане зятем отця Річинського) лікар, в якого з-під білого халата виглядатиме рубчик вишиваної сорочки. До столу подаватимуть дівчата у вишиваних кофтах, а під час обіду гостям приграватиме капела, складена з народних інструментів і… музик в постолах та червоних гачах[23]. Перед вікнами санаторію цвістимуть марунка й купчики — для народного українського колориту.

Клієнти, що з'їжджаються до санаторію з цілої Польщі (на цьому етапі розвою бізнесу лозунг «свій до свого!» буде тільки парадною вивіскою), залишатимуть сотки, сотки злотих у місцевого населення за ягоди, гриби, молочні продукти, різьбярські та керамічні вироби, килими та вишивки.

Коли Аркадій дивився на себе з цього боку, то бачив себе добродієм свого народу, ім'я якого повинно бути вписане золотими літерами якщо не в історію Галичини, то бодай Покуття. Йому здавалося, що на цьому золотому інтересі виграють всі: держава — через те, що отримуватиме додатковий прибутковий податок, громада (під цим словом Аркадій розумів навколишнє селянство) — тому, що в її руках залишатимуться сотки, сотки злотих за гриби, малину, кераміку і т. д., врешті, він, Аркадій, ощаслививши державу і довколишніх селян, при допомозі такого джерела зможе не лише пристойно повидавати заміж своїх дочок, але й забезпечити спокійну старість їм і їхнім дітям.

Проте вийшло зовсім інакше. Перш за все громада (чого Річинський ніколи не сподівався!) відмовилася продати прало. Спочатку Аркадій думав, що селяни, охоплені духом кооперації, не хочуть віддати лікувальних джерел у приватні руки, бо самі задумують будувати кооперативний санаторій. Але нічого подібного! Ситуація була такою, що громада (читай: чоловіки, підбурені своїми жінками) не хотіла позбутися прала заради власної вигоди. Селу вигідно мати власні теплиці — чи то для поїння худоби зимою, чи для прання білизни. Всі довколишні села заздрять Вишні. Чому ж вони мають добровільно зректися такого добра?

— Люди, парафіяни мої, — хвилювався Аркадій, аж повіка лівого ока починала дрижати, — зрозумійте, що в побудові санаторію перш за все ваш, а не мій інтерес. У Вишні буде український санаторій! Ви тільки подумайте собі: в нашому глухому, забитому селі буде санаторій з електричним світлом!

Петро Мартинчук чвиркнув крізь зуби якось так незручно, що мало не вцілив на черевик Аркадієві. Аркадій відсторонив ногу, а Мартинчук, помітивши це, усміхнувся у вуса й сказав:

— Не таке вже, єгомосць, наше село затуркане і глухе, яким ви його хочете зробити…

Аркадій зволив подивитись на нього, і тільки.

— В селі, мої дорогі парафіяни, буде постійний лікар. Подумайте, коли у Вишні був постійний лікар?

— Але задармо лікувати він нікого не буде?

Аркадій не розібрав, хто це сказав — Мартинчук чи Мартинчуків компаньйон і кум Загайчик. Зрештою, це не мало значення.

— Для лікування буде санаторій…

— А хто буде користатись тим санаторієм?

Це начебто наївне питання було провокацією чистої води. Аркадієві так і хотілося сказати: «Я мав вас, Петре, за більш дотепного», але не зробив цього тільки тому, що в гурті стояли й старі селяни, які не зрозуміли б його відповіді. Аркадій мусив прийняти бій з тим напасником, якщо не хотів в очах мирян визнати себе переможеним:

— Бачите, Мартинчук, санаторій у наших умовах — це теж один з видів промисловості. Коли б у нас об'явилася відповідна глина і хтось, скажім я, почав би виробляти цеглу, то ви всі пішли б на роботу… були б раді, що є де заробити, й не допитувалися б, хто житиме в тих домах, що їх побудують з тієї цегли… Мої дорогі, з чого ж буде жити лікар, коли він лікуватиме всіх задармо? Адже він не має державної платні, так чи ні? Коли трапиться наглий нещасливий випадок в селі і є лікар зараз же на місці, під рукою, — то це велика справа, Мартинчук. Коли б три роки тому Вишня мала свого лікаря, то Іван Проців не вмер би від гангрени, ані невістка Куйбишечки не сконала б від упливу крові… Ви це прекрасно розумієте. А ви, Мартинчук, і ви, Загайчик, розумієте більше від інших, але вам хочеться пустити парохові шпильку під бік, і все! «Хто буде користатися з санаторію?» Ви хочете, щоб я згарячу відповів: «Всякий, хто потребуватиме санаторійного лікування». Ні, мої дорогі. Не всякий. Поки що, Мартинчук, не всякий, а тільки той, хто може оплатити лікаря, харчі, прислугу, приміщення… В нас же немає, як у вас там, за Збручем, державних санаторіїв… а за все треба платити з приватної кишені. Я ось змилосерджуся над якимось бідняком і лікуватиму його задармо, але панове з податкового уряду не змилосердяться наді мною, а запишуть мені того безплатного курортника у мій прибуток і вимагатимуть за нього податок. Я хотів би, мої дорогі, — Аркадій зробив жест рукою, який мав означати, щоб народ тісніше згуртувався біля нього, начеб те, що він хотів сказати, мало бути секретом, — щоб ви що інше взяли під увагу. До нашого санаторію будуть щоліта з'їжджатися гості з усієї Польщі. Ви врахуйте: протягом літа за ягоди та гриби, що їх вам назбирають дітиська, ви вторгуєте стільки, що зможете купити кілька корців хліба на зиму…

— Та ми, прошу єгомосця, вже по гуцулах бачимо, яке їм добро привезли пани з Варшави. Не знати, чи то правда, але кажуть, що в Жаб'ї, наприклад, священик навіть шлюбу не може дати без лікарської посвідки… Якось жили-сьмо, отченьку, дотепер, проживемо й відтепер… А теплиць позбуватись громада й не гадає…

Оця невдала затія з санаторієм ще більше загострила відносини між Аркадієм і парафіянами, вона й була тією безпосередньою причиною, через що в двадцять третьому році Річинські переїхали до міста.

Сьомого грудня тридцять шостого року Катерині минало двадцять три роки. Олена звернулася до Аркадія з напівпросьбою:

— Не треба в цьому році справляти Катрусі гучних іменин. Може, люди призабудуть день її уродин і скільки дівчині вже років…

Аркадій розсміявся:

— Люди забудуть, що у Річинських на святої Катерини прийом! Що ж це ти, дорогенька?

Олена ще раз повторила своє прохання:

— А мені все ж таки здається, що не треба розголошувати, що дівчині двадцять четвертий піде… — і тут же, відвівши очі, спитала саму себе: невже ж двадцять п'ять років минуло з того літа, коли вона востаннє бачила Ореста Білинського?

— Навпаки, навпаки, дорогенька! Треба цього року Катрусі влаштувати гучні