Микола Юрійович Рябчук - ВІД МАЛОРОСІЇ ДО УКРАЇНИ:

лише мову дитинства, мову батьків) – тимчасом як соціологи воліють запитувати про мову повсякденного спілкування, мову, якою респондентові зручніше відповідати. У принципі, таке формулювання справді коректніше, однак отримані відповіді теж не є цілком об'єктивними, оскільки чимало мешканців російськомовних міст просто не мають змоги «повсякденно спілкуватися» по-українськи, а декотрі, навіть коли спілкуються нею в родині, не наважуються, однак, зізнатися публічно у своїй прихильності до «другосортної», «некультурної», малопрестижної «говірки». Таким чином, цифра 33-34% є, скоріш за все, дещо завищеною, хоч, безумовно, реальна чисельність російськомовних українців таки ближча до цієї цифри, ніж до офіційних дев'яти відсотків.

Утім, ці статистичні нюанси не заперечують головного Вілсонового висновку: хоча українське суспільство є двомовним і двоетнічним, воно не є біполярним, бо лінії мовного та етнічного поділу не збігаються – за рахунок високого ступеня русифікації серед українців. Саме ця, проміжна, група українців-русофонів є найаморфнішою, політичне й культурно не визначеною частиною населення – з дуже широким спектром різноманітних, часто мішаних ідентичностей: російської, української, «малоросійської», совєтської, «тутешньої». Якщо наявність великої російської меншини суттєво ускладнює політичну мобілізацію суспільства на основі етнонаціоналізму, то наявність великої українсько-російсько-мовної групи робить таку мобілізацію взагалі неможливою.

Вельми цінним є зауваження Вілсона про те, що українські націоналісти, з одного боку, нарікають на високу зрусифікованість свого суспільства, а з іншого – ігнорують реальні наслідки цієї зрусифікованості, зокрема факт своєї власної меншинностпі й, відповідно, політичної та культурної марґінальності. Це, додамо, заважає виробити гнучку тактику і стратегію, пристосовану до різних місцевих умов; прагматична поведінка підміняється переважно істеричною риторикою, котра лише відчужує русофонів і дає підстави говорити про загрозу «примусової українізації», тимчасом як реально триває русифікація та дальша культурна, економічна й соціальна марґіналізація українофонів.

Великою мірою ретроспективним є й четвертий розділ книжки, присвячений українському націонал-комунізмові. Ендрю Вілсон цілком слушно характеризує його як «ерзац» або «сублімовану форму» націоналізму, зазначаючи, що в тоталітарно-комуністичній державі націоналізм міг офіційно проявлятися лише в такій, лояльній щодо панівної ідеології, формі. На Заході основоположником націонал-комунізму вважають Йосифа Броз Тіто, проте Вілсон заперечує цю думку, виводячи феномен націонал-комунізму з України 1920-х років. При цьому не вважає згадане явище виявом якихось потаємних поглядів і глибоко прихованих переконань, заснованих на певній етнічній лояльності: радше наслідком фундаментальних внутрішніх суперечностей, притаманних імперсько-федеративній системі, – суперечностей, які спонукали навіть ортодоксальних місцевих лідерів ставати «контекстуальними націоналістами» – не так у думках, як у фактичних діях.

Характерним зразком такого «контекстуального націоналіста» був Петро Шелест, «націоналізм» якого був переважно економічним, – що, однак, не завадило міфологізувати його в пізніші часи як ледь не поборника «другої українізації». Втім, не були справжніми «націоналістами», на думку Вілсона, й українські партійні лідери 1920-х років. І Шумський, і Скрипник, пише Вілсон, «були радше прихильниками австро-марксизму, вважаючи, що комуністичні цілі можна осягнути лише в національному контексті і що комуністична ідеологія може мати вплив на місцеве населення, лише промовляючи до нього його власною мовою».

Український націонал-комунізм безпосередньо залежав від політичної кон'юнктури: оживав за кожної відносної лібералізації та децентралізації імперії й майже безслідно зникав після чергового «закручування гайок». Найщасливішою для нього виявилася остання «відлига» кінця 1980-х років: коли керівна роль КПСС ослабла, а натомість посилився вплив традиційно декоративних Рад, один з ідеологів КПУ, виявивши політичний талант, зумів перетворити Верховний Совєт республіки на інструмент емансипації від московського Центру та, водночас, нейтралізації місцевих комуністичних ортодоксів. Маневруючи між імпер-комуністами й націонал-демократами, Леонід Кравчук зумів переконати одних і других, а головне – суспільство, що саме він (і його угруповання) є «меншим злом». Наслідком цього суспільного компромісу стало здобуття Україною незалежності і водночас збереження старого номенклатурного режиму з Кравчуком-президентом на чолі.

Ендрю Вілсон загалом скептично ставиться до спроб пояснити самостійницькі метаморфози Кравчука його «західноукраїнським» походженням чи, скажімо, тривалими контактами з національною творчою інтелігенцією під час його «ідеологічної» служби в ЦК КПУ. Схоже, автор схиляється (і, мабуть, слушно) до образу Кравчука як іще одного «контекстуального націоналіста», хоч і зазначає, що з'ясувати його справжні спонуки навряд чи можливо через «ретроспективну міфотворчість», до якої схильний, зокрема, й сам Кравчук у своїх численних інтерв'ю, заявах та спогадах:

Безумовно динаміка розпаду СССР породила б урешті-решт подібну фігуру, навіть якби Кравчука не було. Проте його особистий вплив на події був величезним, спричинивши відродження повнокровного націонал-комунізму значно швидше, ніж це могло би статися без нього.

Попри все це, – робить слушний висновок Ендрю Вілсон, – націонал-комунізм ніколи не був і так і не став переважною силою в КПУ – як у Литві, скажімо, чи Грузії. «Ортодоксальні інтернаціоналісти» завжди були тут сильнішими, а вплив націоналістичних ідей – обмеженим, як і в усьому українському суспільстві. Навіть разом із націонал-демократами, яких підтримує 25-30% населення, націонал-комуністи не змогли забезпечити Кравчукові перемогу на президентських виборах 1994 року. Набравши в сумі лише 45% голосів, він поступився «російськомовному» кандидатові Кучмі, який спирався на «антинаціоналістичні» сили, разом із комуністами.

Всі ці висновки Ендрю Вілсона є загалом об'єктивними й переконливими, хоч, може, й не зовсім приємними для прихильників українського етнонаціоналізму. Справжні курйози й непорозуміння починаються в «новочасних» розділах книжки, присвячених 1990-м рокам – українському націоналізмові в добу незалежності. А це, власне, і є головною темою книжки.

Канали націоналістичного дискурсу

До певної міри непослідовність автора виявляється уже в третьому розділі, де розглядаються «канали націоналістичного дискурсу» – політичні партії, релігійні об'єднання та інші інституції громадянського суспільства, що є провідниками певної націоналістичної ідеології. Ендрю Вілсон доволі ретельно висвітлює становлення цих інституцій під час перестройки, об'єктивно визнаючи, що більшість із них від самого початку тяжіла до демократичного й навіть ліберального (Рух) націоналізму, послідовно відмежовуючись від радикалів. Він слушно пише, що ні до, ні після незалежності націонал-демократи не змогли розширити своєї соціальної бази за межі 25-30% населення (переважно в Західній Україні та серед східноукраїнської інтелігенції), і справедливо пояснює це не лише загальною недорозвиненістю громадянського суспільства, характерною для всіх пост-тоталітарних країн, а й – іще більшою мірою – переважанням «антинаціоналістичних» настроїв серед більшої частини населення.

Він має рацію і тоді, коли пише про двоїстий характер українського демократичного націоналізму, який від самої своєї появи (чи, власне, відродження) в 1960-ті роки розвивався і як загальнодемократичний, антитоталітарний, громадянський рух, і як рух власне націоналістичний, спрямований на захист специфічних прав українського етносу. Неправомірною, однак, є спроба відокремити й, навіть, протиставити ці дві тенденції в українській націонал-демократи – адже певний політичний та ідеологічний синкретизм характерний для всіх національно-визвольних рухів: і французький Рух Опору, і Індійський національний конгрес,