Леонід Григорович Кононович - Тема для медитації

... смерть, яка виступає найголовнішою загадкою людського буття. Усвідомлення усієї глибини цієї проблеми приходить до людської істоти з віком: у дитинстві вона гаряче вірить у своє особисте безсмертя й нездатна уявити, що колись покине цей світ, а замолоду аж надто зайнята боротьбою за місце в суспільній ієрархії, щоб замислюватися над проблемами екзистенційного характеру, — й тільки тоді, коли пристрасті потроху вже холонуть, а роки починають шугати, неначе вагони швидкого поїзда, вона кидає погляд уперед і бачить прірву, з якої дихає холодом. Якщо сформулювати проблему небуття точніше, то врешті-решт вона буде зводитися до одного-єдиного запитання: чи існує життя після смерти?

В цій короткій фразі криється увесь трагізм і безнадія, які охоплюють пересічну особистість, коли їй виповнюється сорок років. Краща (і більша) частина життя вже минула; підсумовуючи здобутки, людська істота озирається назад — і з жахом бачить, що прожила намарне: ідеали, котрим вона служила з самопосвятою мученика, виявилися ілюзіями; авторитети, які були для неї недосяжними взірцями, безнадійно скомпрометували себе; найдорожчі люди, які держали на плечах її духовний світ, один за одним пішли з життя, й на їхньому місці зяє порожнеча, яку вже ніколи й нічим не заповнити. Найгіршою ж у цій ситуації видається відсутність перспектив: якщо раніше все було попереду, то після сорока років попереду вже нічого немає — ні відкриттів, ні перспектив, ні подарунків долі. Людина у цьому віці скидається на пасажира, що проґавив свій поїзд, — із тією лиш ріжницею, що другого поїзда не буде ніколи. В окремих випадках ця духовна криза має просто-таки глобальний характер: уся система цінностей починає коливатись, а потім розпадається на уламки, й особистість опиняється у вакуумі, який гірший од смерти. Цій психології притаманні такі стани, як депресія, відчай і цинізм; переступивши цей віковий поріг, одні починають пиячити, другі замикаються в собі, треті важаться на самогубство, а решта впадає в апатію й, махнувши на все рукою, просто доживає віка. В усіх цих випадках проблема небуття не втрачає своєї ваги, а загострюється і зрештою набуває такого значення, що перетворюється в основний предмет роздумів. Пересічна особистість усвідомлює: світ, в якому їй довелося жити, за визначенням гріховний і сповнений зла, причому зло виступає невід’ємним і головним його атрибутом, адже хвороби, нещастя та й сама перспектива небуття — це теж зло, яке так чи так спіткає кожного з нас. Саме тоді в гарячковій свідомості пересічної людини спалахує безумна за своєю нездійсненністю надія: а може, там, за межею, лежить інший, досконаліший світ, у якому нарешті знайдеться місце для щастя, для краси, для любови...

... сидів на порозі й клепав косу. В двориську вже розвиднілося, й крізь голе віття яворів, які росли понад обійстям, текло холодне мутно-біле світло, тож якоюсь химерною і неначеб аж загадковою виглядала його схилена постать, яка чітко вирізнялася у квадраті дверного прозору, залитого отою безжальною прикрою імлою. Він сидів і клепав косу; удари його молотка гучно бахкали в здоровецьких порожніх сінях, де по кутках іще ховався нічний морок, і голосними тьохкаючими вилясками відлунювали над усенькою горою з її кручами, городами і здичавілими садками, які потопали в сивому досвітньому тумані. Час від часу він спинявся й, піднявши голову, сторожко наслухав, чи не озоветься іще якийсь гук, окрім калатання його молотка, — однак щоразу відповіддю йому був тільки високий млосний дзвін, який гадюкою сичав у барабанних перетинках. Аж ось він виклепав сточене іржаве жало до самісінького кінця, й коса задзвеніла, відгукуючись на остатній удар лунким войовничим покликом. Юр кинув молотка і знову прислухався; коли він скінчив свою роботу, ніде ніщо й не шешерхнуло, й на однісіньку мить йому здалося, що в усьому білому світі не лишилося жодної живої душі. Він зітхнув і, взявши держака, насадив на нього косу й туго забив її ясеновим чопком. Тоді провів нігтем по жалу. Воно було гостре, як вогонь; випроставшись на всенький зріст, він цупкіше перехопив кісся, замахнувся — й почав косити простісінько від порога, широким півколом угризаючись у височенні сухі бур’яни, які стояли на обійсті, наче вода. Тонке лезо свистіло і хряскало, стинаючи під корінь грубі дрючкуваті стебла; дійшовши до загати, він розвернувся і почав класти покіс наопач, збиваючи хабуззя в один кострубатий вал. Сонце вже ген-ген підбилося над яворами, й туман, котрий висів у садку, слиз, наче його й не бувало; він косив і косив, спиняючись тільки для того, щоб одмантачити вістря бруском, — і за якихось півгодини дворисько неначеб аж розступилося, і стало видно стару покручену яблуню коло повітки, і горідчик із купами гостролистих півників, і чорну лозову загату на межі, за якою стояли отакі ж самісінькі бур’яни...

Сонце ясніло поміж хмар’ям, неначе перлина. Юр провів рукою по чолі й, озирнувшись через плече, зненацька побачив бабину хату — присадкувата, облуплена, з похиленими стінами, які вросли в землю, і перекошеним одвірком, вона зизила на нього темними плямами вікон, — і вгледівши її, він знову дізнав такого відчуття, наче усеньке оце дворисько завмерло в очікуванні якоїсь оказії, що зворохобить усенький білий світ. Він криво посміхнувся й, узявши граблі, став згрібати хабуззя на купу. Коли посеред надвір’я забовваніла височезна сіра копиця, з якої стирчали врізнобіч ламкі галузки бур’яну, він дістав з нарукавної кишені комбінезона запальничку, підпалив жмут бляклої трави і, нагнувшись, запхнув його під самісінький спід отого румовиська. Сухе бадилля зайнялося ув один момент, і стовп каламутного брудного диму прямовисно полинув у небо, тяжкою жовтою хмарою розтікаючись понад голими верховіттями яворів, розваленим цегляним бовдуром, який стирчав на гребені хати, і покинутими оселями, що видніли упростяж вулиці, де так і не з’явилося жодної душі...

Якусь хвилю він отак і стояв, наглядаючи, як несамовите червоне полум’я здіймається вище й вище, відкидаючи довкола себе потужний вал нестерпного лютого жару, — а потім почвалав до хати і виволік ізвідти цілісіньке рядно усякого дрантя, яке повимітав сьогодні удосвіта з кутків. Тримаючись оддалека, він розв’язав те рядно й, закриваючись рукавом од полум’я, став жбурляти в багаття подерті кухвайки, старі заброджені чоботи і струблені мишвою качани, котрі позбирав по всій хаті. Коли він струснув якесь зотліле рам’я, в котрому вже годі було щось розпізнати, на землю випала маленька червона книжечка. Юр поторкав її носаком черевика, а далі спинився й, нагнувшись, узяв до рук.

Увіччю різонуло: на криваво-червоному тлі — лиса як