Ірен Віталіївна Роздобудько - Я знаю, що ти знаєш, що я знаю

у цьому передмiстi було багато туркiв i вони варили найсмачнiшу каву), по якому стiкали тонкi ниточки весняного дощу, i вiдчувала, що з її серця спадає луска. Воднораз її мучило почуття провини i не лише через те, що зраджує свою родину зараз, саме в цю мить. Її провина була набагато глибшою. Вiру мучило сумлiння, що скривдила всiх давно, вiд початку. Ще тодi, коли обрала для себе таку зручну колiю — вийшла замiж за надiйного, але не коханого чоловiка. Що згодилась приїхати сюди в пошуках кращого життя, нiби це краще життя залежало вiд змiни мiсця. Хiба могла знати, що воно, це «краще», прийде зовсiм не так, як вона планувала.

Рiхарда зустрiла випадково — просто на вулицi. Вiдпрацювавши свiй номер (виконувала соло на скрипцi пiд час якогось свята на майданi), вона спустилася в натовп, купила собi величезну склянку збитих вершкiв зi свiжою полуницею i переходила вiд однiєї ярмаркової ятки до iншої, роздивляючись вироби народного мистецтва, зупиняючись бiля численних розважальних майданчикiв, де виступали iншi музиканти чи клоуни.

Тодi — вона це точно пам'ятає! — її душили сльози. На тлi загальних пустощiв вона ще гострiше вiдчувала, що її життя проминуло. Проминуло так швидко, що вона не встигла спам'ятатися. Тепер на неї очiкує старiсть у чужiй країнi. Звiсно, вона, Вiра, до кiнця днiв усiляко пiдтримуватиме те, що має. Щоденно прати скатертини, прасувати i крохмалити простирадла, бездоганно накривати стiл, опiкуватися чоловiком i донькою. Дочекається онукiв i буде доброю бабусею. Як була доброю дружиною i непоганою матiр'ю. Усе йде, як треба. Щойно вона змусила себе посмiхнутися цiй думцi, як хтось штовхнув її, та так, що велика паперова склянка з вершками перевернулася на костюм якогось чоловiка, котрий так само, як i вона, задивився на виступ акторiв мiсцевого театру.

Вiра заклякла, адже досi страшенно боялася нiмцiв. Вони здавались їй суворими, нудними, прагматичними, а головне — в разi будь-якої неприємностi одразу ж викликали полiцiю.

З тої склянки все й почалося. Тепер Рiхард наполягає жити разом. I ця пропозицiя досить серйозна. А вона не здатна нiчого вирiшити. Нiчого.

Якби Вiра могла б хоч комусь розповiсти про чоловiка, якого так несподiвано зустрiла на своєму шляху, якби вона могла назвати його своїм, вона б сказала так: «Вiн — єдиний в усьому свiтi. Таких я нiколи не зустрiчала. Навiть на вiдстанi. Навiть у кiно. Я знаю, про що кажу! I, повiрте менi, це не захват дурненького дiвчиська. Це досвiд. Досвiд тисячi лiт самоти...». Тепер вона могла зiзнатися, як довго чекала на нього! I при тому — нiчого не робила, щоб знайти! Зовсiм нiчого. Мов увi снi, проживала життя добропорядної жiнки, котра багато чого «мусить», мало що «може» i зовсiм нiчого не «хоче». А чого можна прагнути, якщо все склалося так, як склалося, i не треба, як кажуть, шукати добра вiд добра. Але в глибинi єства, як у кожної з подiбних добропорядних матерiв сiмейства, у неї виникали фантазiї на тему великого i нездiйсненного кохання. I цi фантазiї були надто високими, аби справдитись. Адже — не бiльше, не менше! — Вiра мрiяла знайти свого бога. Не того єдиного i всемогутнього, до котрого звертаються у молитвах, а маленького, «свого» — простого i смертного, котрий вiзьме за руку i поведе туди, де знайдеш себе i свiй рай. Але вона нiколи не бачила таких. Навiть здалеку. Довкола неї був усталений i звичний свiт — добре збудований, випещений, налагоджений i непохитний. I багато в чому ця усталенiсть i непохитнiсть — заслуга її рук. I що вона мала робити в такому разi? Лише сприймати все, як є. Але у хвилини вiдчаю, якi бувають навiть у непохитному свiтi, в тi хвилини, коли навiть добропоряднi матерi родин бояться залишитися сам на сам iз собою, адже одразу з усiх щiлин душi полiзе незадоволення, вона молилася: «Господи, покажи менi його! Хоч здалеку, на вiдстанi. Хоч миттю! Але так, щоб я зрозумiла: вiн є, вiн iснує. Якщо вiн навiть i погляне в мiй бiк, я не зроблю жодного кроку назустрiч, тихо пройду повз, не підводячи очей. Я не потурбую його анi рухом, анi поглядом. Не промовлю жодного слова. Тiльки озирнуся здалеку i пiду далi — до своїх бiлих скатертин, обiдiв, обов'язкiв, забираючи собi таємницю його iснування. Проте знатиму, що недаремно живу. I бiльше менi нiчого не треба. Чесно!»

Але вона злукавила. Вона не пройшла повз. Ба бiльше — перекинула на його бездоганний пiджак з сiрого твiду вершки з полуницею! I нехай це було прикрим випадком, збiгом обставин, у глибинi душi Вiра знала: так мало бути. Адже, якщо бути вiдвертою iз собою, вона надто часто i надто пристрасно промовляла ту молитву.

Коли це сталося, вона занiмiла i з її очей самi по собi полились сльози. Вiн злякався. Вiн не знав, що то були давнi сльози, тi, якi вона намагалася приборкати пiд час гуляння. Але привiд для них виявився чудовим: зiпсований пiджак поважного нiмецького пана. Вiн оторопiло i перелякано дивився на зливу слiз на обличчi красивої незнайомки, i дослухався до приємного акценту, з яким вона промовляла: «Пробачте, я не навмисно...». Сльози збiльшили i прояснили її очi, щоки палали, а вуста по-дитячому тремтiли, ледь втримуючи схлип. Не знаючи, як заспокоїти нещасну, вiн, цей пан, взяв з її руки залишки страви i... облив вершками своє друге плече. Жiнка вмить припинила схлипувати. Заклякла, витріщивши очі. Потiм притисла долоньку до вуст (цей жест зворушив його ще бiльше, нiж нещодавня злива) i засмiялась. Смiх був таким самим, як i сльози, — нестримним. I вiн засмiявся разом iз нею. Вона зняла з шиї хустку i почала витирати пiджак, ще бiльше розмазуючи по ньому бiло-рожевi плями. I ще бiльше смiючись вiд цього разом iз ним. Потiм вiн просто зняв пiджак i... запросив її до кав'ярнi. Вони просидiли там до пiзнього вечора. Потiм вона зателефонувала Роману Iвановичу i попередила, що залишається ночувати у фрау Майєр, своєї колежанки, з якою треба обговорити купу невiдкладних справ...

...Сьогоднi репетицiю скасували — в альта, гера Марiєнгаузера, померла дружина. Вона давно i тяжко хворiла i ось тепер — похорон. Це дало змогу зустрiтися з Рiхардом в обiдню перерву i повернутися додому ранiше, нiж завжди.

Дорогою додому Вiра заходила до крамниць i накуповувала рiзнi необхiднi для вечерi продукти: бiфштекси, зелень, якiсь господарчi дрiбнички — зубну пасту, ганчiрки для миття посуду, плетений кошик для