Марина та Сергій Дяченко - Армагед-дом

«Звірі в живій природі. Зимовий ліс»

У зимовому лісі ми бачили сліди зайця. Лапи зайця-біляка схожі на снігоступи. Широкі ступні, на яких росте хутро. Це дозволяє зайцеві не провалюватись у глибокий сніг і тікати від погоні.

Тільки у ссавців тіло вкрите хутром або волоссям. Тільки у самиць ссавців виробляється молоко, яким вони годують дитинчат. У нашому заповіднику взимку встановлюють годівниці для диких звірів — зайців, білок, лосів. Хижаки — вовки та лисиці — виконують роль санітарів, винищуючи хворих та слабких тварин.

Ссавці, як і люди, не здатні пережити апокаліпсис поза укриттям. Інстинкт самозбереження вказує тваринам шлях до Малих Воріт, і там вони ховаються від смерті. Поголів'я диких тварин після апокаліпсису скорочується приблизно вдвічі, але по-пу-ля-ція, що збереглася, здатна відтворюватися. Поголів'я свійських тварин (велика та дрібна рогата худоба, свині, птиця, хутрові звірі) скорочується втричі, а то й учетверо. Тому на початку нового циклу господарство відчуває нестачу продуктів тваринництва. Тому так важливо для економіки налагодити виробництво консервованого м'яса. Недоторканний запас зберігається в підземних коморах до початку нового циклу…

ОЦІНКА: три.

ПРИМІТКА: не варто переписувати цілі фрази з підручника!

* * *

Давним-давно, років десять тому, коли всі вони, діти нового циклу, були справжніми маленькими дітьми, — тоді й зоопарк був величезний, туди ходили по черзі всі класи, всі школи, там проводили уроки живої природи, туди шикувалася черга на вихідних — із батьками, з цукерками, з повітряними кульками…

Вона купила квиток — дорослий, звичайно. Десь у вогнетривких сейфах зберігаються до пори жовтенькі квитки з позначкою «дитячий» — їм іще довго чекати свого часу. При найкращому ході подій — іще років п’ять.

Лідка неспокійно роззирнулася: так, біля директорського будиночка зграєю зібралися чорні машини. Значить, офіційний захід у розпалі.

Алеї були майже порожні. Від клітки до клітки вешталися нечисленні закохані парочки. Один раз, смертельно налякавши Лідку, пройшла компанія незнайомих мутнооких хлопців. Хлопці не звернули на неї уваги — але вона ще довго озиралась і здригалася, стискаючи в торбинці непотрібний газовий балончик.

У вольєрах походжали понурі лосі, дикі кози і ще якась рогата худоба, чиєї назви Лідка не зволила прочитати. Спершу вона вдавала, ніби їй настільки цікавий вигляд буйвола в процесі жування, що вона ладна споглядати його з години в годину. Потім знайшла дуже зручну лавку: від чужих поглядів її захищав розлогий кущ, а директорський будиночок був як на долоні.

Під лавкою в пилюці валялися недопалки зі слідами яскравої помади. Лідка чекала, і їй не було нудно. Саме чекання було таким глибоким, таким наповненим, що радості цього чекання вистачило б на цілий день.

Потім двері директорського будиночка відчинились, і до машин вийшов суворий, партикулярний до оскоми натовп.

* * *

— …Ти бачиш, цей зубр маркований. Маркованих особин — чотири на весь зоопарк… Шкода, що ти не хочеш вивчати біологію.

Зубр жував. Секунди збігали. Лідка знала, що сьогодні ввечері почне згадувати кожну з них. Кожне слово.

Що їй до зубра?! Зубр нічого не розуміє в цьому житті. За кілька тижнів його вивезуть до лісу, якийсь час він витріщатиметься на світ без вольєрів. Потім відчує, що щось негаразд і, якщо пощастить, устигне добрести до Малих Воріт… Щоразу знаходяться дослідники-самогубці, що бажають побачити і змалювати Малі Ворота, проникнути туди разом із милими серцю чотириногими тварюками. Але ніхто зі сміливців не повертається; на початку циклу лісами блукають трохи очманілі, марковані перед катастрофою звірі, і вони, звичайно, не вміють розказати, куди подівся той хлопець, що півроку прожив серед мавпячої зграї. Або інший, що ніколи не розлучався з улюбленим конем. Чи третій… та чи мало їх було, хто присвятив життя своє і смерть науці «кризової біології»?

Вони йшли повз вольєри — порожні та напівпорожні. Евакуація зоопарку почалася з екзотів; клітки й акваріуми прикриті були щитами, на кожному з яких красувався фотопортрет евакуйованого звіра. «Панголін. У зв’язку з наближенням апокаліпсису переведений у відповідний кліматичний пояс». «Деревний довгоп’ят. У зв’язку з наближенням апокаліпсису переведений…»

— І це теж — заслуга нашої комісії, — сказав Зарудний із майже хлоп’ячим вихвалянням. — У минулому циклі, наприклад, до зоопарку ні в кого не доходили руки. Продовольча криза, транспортна криза, епідемія… І всі ці красені лишилися тут і загинули в клітках. А в цьому циклі ми подбали заздалегідь…

Позаду, відставши кроків на п’ятдесят, брели двоє байдужих на вигляд здорованів. Дихали повітрям. Ніби мимохідь оглядали лавки та кущі з обох боків від алеї.

Зарудний зупинився. Провів долонею по огорожі, скептично подивився на свою руку і притулятись не наважився.

— Ось я й дожив до синового повноліття, — стиха сказав він, дивлячись у небо. — Хто б міг подумати… Лідо, що ти хотіла сказати?

Вона перевела дух. Зараз вона скаже. Ну ж бо, один, два, три…

Зарудний раптом схопив її за руку:

— Дивись!

Величезне, наполовину всохле дерево здавалося всуціль укритим білками. За хвилину виявилося, що білок усього дві, що вони носяться, танцюючи, обплітаючи рухами стовбур, дражнячи одна одну, граючи в такий собі каскадерський різновид квача. Ліда дивилася на білок і відчувала депутатову руку на своєму зап’ястку.

Гаряча долоня.

Їй захотілося, щоб ця рука погладила її по голові. І по плечу. І по щоці. Їй захотілося взяти цю руку — й ніколи не випускати. А ще краще — торкнутися губами.

Білки розбіглися; одна з них перестрибнула огорожу, вскочила в дерев’яне колесо й запрацювала лапками, ніби на тренажері.

— Ось так і крутимось по колу, — глухо сказав депутат Зарудний.

— Що? — спитала Лідка, боячись поворухнутись.

Але він усе одно випустив її зап’ястя.

— Що ти хотіла мені сказати, Лідо?

Лідка проковтнула слину. Зараз їй найбільше хотілося попросити, щоб він знову взяв її за руку.

Але вона мовчала.

— Завтра дев’яте червня, — промовив Зарудний, вивчаючи стрілку-дороговказ. І підсмикнув рукав піджака. Коротко блиснув циферблат дорогого годинника.

Лідка мовчала.

— Лідо… Ти ж більше не боїшся? Цього… оголошеного апокаліпсису?

Вона подивилася йому в очі:

— Ні. Ви навчили мене не боятися.

Ось і все. Все сказано.

Зарудний засміявся. Вітер грався його краваткою — тонкою й темною, з нерозбірливим дрібним візерунком.

— Мабуть, ти маєш рацію… Ці покидьки у в’язниці, і вони вже нікого не налякають. А післязавтра буде Славків випускний, — він помовчав. Лідка чекала. — Але апокаліпсис… усе одно настане. Хоч через півроку, хоч через рік…

Лідка вперто відкопилила нижню губу:

— Байдуже. Я не боюся.

— Так, — депутат Зарудний першим відвів погляд. — Мабуть, ти маєш рацію…