Болеслав Прус - Лялька

певний, чи побачу ще кого-небудь з близьких, страшенно самотній. Бо, розумієш, найстрашніша самотність не та, що навколо людини, а пустка в самій людині, коли вона не взяла з собою з батьківщини жодного теплого погляду, сердечного слова, навіть іскри надії.

Пан Ігнац ворухнувся на стільці, щоб заперечити.

— Дозволь нагадати, — зауважив він, — що спочатку я писав тобі дуже сердечні листи, можливо, навіть надто сентиментальні. Але мене розохотили твої короткі відповіді.

— Хіба я на тебе ображаюсь?

— Ще менш підстав у тебе ображатись на інших працівників, котрі не знають тебе так, як я.

Вокульському стало ніяково.

— Але ж я до жодного з них не маю претензій. Може, трошечки до тебе за те, що так мало писав про… міські справи… До того ж «Кур’єр» часто пропадав на пошті, новини надходили з перервами, і тоді мене починали мучити найгірші передчуття.

— Чому? Адже у нас не було війни, — здивовано відповів пан Ігнац.

— Та й справді!.. Ви навіть непогано веселилися. Пам’ятаю, в грудні тут влаштовували чудові живі картини.

Хто там в них виступав?..

— Ну, я на такі дурниці не ходжу.

— Правда. А я того дня дав би десять тисяч карбованців, щоб їх побачити. Ще більша дурниця!.. Правда ж?

— Безумовно… хоч твій настрій можна пояснити нудьгою, самотністю.

— А може, тугою, — перебив Вокульський. — Отруювала вона мені кожну вільну від праці хвилину, кожну годину відпочинку. Налий мені вина, Ігнаце.

Він випив, знову почав ходити по кімнаті й заговорив притишеним голосом:

— Уперше це сталося зі мною під час переправи через Дунай, що тривала з вечора до пізньої ночі. Я плив сам із циганом-перевізником. Розмовляти я з ним не міг, тому розглядав околиці. В тому місці були піщані береги, як у нас. І дерева схожі на наші верби, й косогори порослі ліщиною, д темні соснові гаї — все, як у нас. На якусь хвилину мені здалося, що я на батьківщині і перш ніж настане ніч я побачу вас. Ніч настала, але одночасно зникли в темряві береги. Я залишився сам на широчезному водному просторі, в якому відбивалися бліді зірки. І тоді мені спало на думку, що я так далеко від дому, і єдине, що нас єднає, — оці зорі, а в цю хвилину, мабуть, там, у вас, ніхто на них не дивиться, ніхто мене не пам’ятає, ніхто!.. Я відчув, що всередині у мене ніби щось розірвалось, і тоді я зрозумів, яка у мене в душі глибока рана.

— Це правда, зірки мене ніколи не цікавили, — тихо промовив пан Ігнац.

— Від того дня на мене напала дивна хвороба, — вів далі Вокульський. — Поки я писав листи, складав рахунки, одержував товари, розсилав своїх агентів, поки допомагав витягати з болота вози та розвантажувати їх або стеріг товари від грабіжників, — я був більш-менш спокійний.

Але як тільки відривався від справ, навіть коли на хвилину відкладав перо, я відчував такий біль, наче мені, — ти розумієш, Ігнаце, — наче мені в серце потрапила зернина піску. Бувало, ходжу, їм, п’ю, розмовляю, тверезо думаю, розглядаю чудові краєвиди, навіть сміюсь і веселюсь, а однак відчуваю, ніби мене щось тупо коле, відчуваю якийсь невиразний неспокій, ледь помітну тривогу.

Цей хронічний, надзвичайно болісний стан кожна дрібниця могла перетворити в бурю. Якесь дерево знайомої породи, голий горбок, барва хмари, політ птаха, навіть порив вітру без ніякого приводу збуджували в мені такий шалений розпач, що я втікав од людей. Я шукав такої відлюдної місцини, де міг би небачений ніким упасти й вити з болю, як пес.

Інколи в такі години, коли я втікав сам від себе, мене здоганяла ніч. Тоді з-за кущів, повалених дерев та з яруг проти мене виходили якісь сірі тіні й сумно кивали головами з каламутними очима. А всі шелести листя, далекий гуркіт возів, дзюрчання води зливалися в один жалібний голос, який питав мене: «Подорожній чоловіче, що з тобою сталось?»[15] І справді, що зі мною сталось…

— Нічого не розумію, — перебив його Ігнац. — Що ж воно за шаленство?

— Що?.. Туга.

— За чим?

Вокульський здригнувся.

— За чим? Ну… за всім… за батьківщиною…

— Чому ж ти не повертався?

— А що б це мені помогло?.. А зрештою — не міг.

— Не міг? — перепитав Ігнац.

— Не міг… та й усе! Нічого мені було повертатися, — нетерпляче відповів Вокульський. — Вмерти тут чи там — однаково… Дай мені вина, — раптом закінчив він, простягаючи руку.

Жецький глянув на його палаюче обличчя й відсунув пляшку.

— Облиш, — сказав він, — ти вже й так збуджений…

— Через те й хочу пити…

— Через те ти й не повинен пити, — перебив Ігнац. — Ти забагато говориш, може, більше, ніж сам хотів би, — додав він з притиском.

Вокульський не наполягав. Він подумав і відповів, хитаючи головою:

— Помиляєшся.

— Зараз я тобі доведу, — відповів Ігнац стишеним голосом, — Ти їздив туди не тільки для того, щоб заробити гроші…

— Безумовно, — сказав Вокульський, подумавши.

— Та й нащо тобі триста тисяч карбованців, коли вистачало тисячі на рік?..

— Правильно.

Жецький нахилився до його вуха.

— А ще скажу тобі, що ці гроші ти привіз не для себе…

— Хто його знає, може, ти й угадав.

— Я вгадую більше, ніж ти думаєш…

Вокульський раптом зареготав.

— Ага, он що ти думаєш! — вигукнув він. — Запевняю тебе, що ти нічого не знаєш, старий мрійнику.

— Боюсь я твоєї тверезості, бо від неї ти починаєш балакати, як шалений. Ти розумієш мене, Стасю?..

Вокульський все сміявся.

— Твоя правда, я не звик пити, й вино вдарило мені в голову. Але тепер я вже можу думати тверезо. Скажу тобі тільки, що ти помиляєшся. А тепер, щоб я зовсім не впився, випий сам — за успіх моїх намірів.

Ігнац налив чарку й, міцно потиснувши руку Вокульському, промовив:

— За успіх великих намірів…

— Великих для мене, але насправді дуже скромних.

— Хай буде й так, — сказав Ігнац. — Я вже такий старий, що мені краще ні про що не знати; навіть такий старий, що прагну тільки одного — гарної смерті. Дай мені слово, що, коли настане час, ти повідомиш мене…

— Так, коли настане час, будеш моїм сватом.

— Я вже був, і нещасливо…

— З удовою, сім років тому?

— П’ятнадцять.[16]

— Знову своєї, — засміявся Вокульський. — Ти завжди однаковий.

— І ти однаковий. За успіх твоїх намірів… Які б вони не були, але я знаю, що вони гідні тебе. А тепер — мовчу…

Сказавши це, пан Ігнац випив вино, а чарку кинув на підлогу. Брязкіт розбитого