Ернст Юнгер - В сталевих грозах
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Стінки окопів відвалилися, відкриваючи ряд трупів з боїв минулої осені.
9 листопада. Стояв з ландштурманом Віґманом перед «укріпленням Альтенбурґ», коли пострілом здалека пробило його багнет, що був перекинутий через плече, і важко поранило в таз. Ці англійські кулі зі своїми наконечниками, що легко розщеплюються, — справжні (розривні) «дум-думи».
Поза тим, перебування в цьому невеличкому, схованому в краєвиді земляному укріпленні, де я стою з половиною своєї чоти, дає більший простір для руху, ніж передова. Від фронту нас прикриває легке підвищення; за нами терен піднімається до Аденферського лісу. За укріпленням, п'ятдесят кроків позаду, у місці, з тактичних міркувань вибраному не найвдаліше, — наш похідний виходок, тобто сперте на два козли когутяче сідало з викопаним внизу довгим ровом. Солдат любить тут довгенько посидіти, чи то за читанням газети, чи, на манір канарок, влаштувавши спільне токовище. Тут — джерело всіляких темних чуток, що кружляють фронтом і зазвичай називаються «виходкова пошта». Однак затишок у цьому випадку, на жаль, порушений тим, що місце, хоч і не проглядається, але через пласке узвишшя наражене під непрямий вогонь. В часі інтенсивного обстрілу його верхівки кулі залітають в улоговину на висоті грудей, і в безпеці можна почуватися, тільки коли розпластаєшся ниць. Тож буває, що під час одного засідання доводиться двічі, а то й тричі, більш-менш одягненим, плазом розтягатися по землі, аби не зачепило кулеметною чергою, що виграє гами над головою. Звичайно, це дає поживу для всіляких жартиків.
До розваг, які пропонує цей пост, належить і полювання на різну живність, особливо на куріпок, яких у цих запустілих полях водиться прірва. За браком дробовиків ми змушені підкрадатися до цих мало лякливих «кандидатів у казанок» зовсім близько, щоб стрелити кулею в голову, бо інакше на печеню мало що залишається. Однак слід стерегтися, аби в запалі переслідування не вийти із улоговини, бо тоді дуже легко з мисливця перетворитися на дичину, попавши під приціл з ворожих траншей.
Щурам ми ставимо тут міцні капкани. Але ці тварюки такі сильні, що з вереском намагаються вивільнитися з-під заліза; тоді ми кидаємося з бліндажів і прикінчуємо їх дубцем. Навіть на мишей, які гризуть наш хліб, ми винайшли особливий вид полювання; він полягає в тому, що в рушницю заладовується патрон, з якого висипають майже весь порох, і начиняють паперовими кульками.
На довершення, разом з іще одним підофіцером ми вигадали дуже потішний, хоч і не зовсім безпечний вид стрілецького спорту. В туман ми збираємо великі й малі нерозірвані снаряди, частенько вагою з центнер, їх тут не бракує. Виставляємо їх на певній відстані у рядочок, як кеглі, а потім, сховавшись за бійниці, стріляємо. І тут вже не треба обслуги, що оглядає мішені, бо влучання, тобто постріл у запальник, сам дає про себе знати страшним вибухом, який істотно посилюється, коли вибити «всю дев'ятку», тобто коли вибух пошириться на весь шерег снарядів.
14 листопада. Вночі наснилося, що мені прострелило долоню. Тому весь день чекав чогось подібного.
21 листопада. Я повів підрозділ траншейних копачів з «укріплення Альтенбурґ» на відрізок «С». Ландштурман Дінер став на приступку окопної стіни, щоб вигортати землю нагору. Щойно він опинився наверху, як випущений з підкопу постріл пробив йому череп навиліт, і він мертвий повалився на дно траншеї. Він був одружений, батько чотирьох дітей. Його товариші ще довго висиджували за бійницями, аби помститися кров'ю за кров. Вони плакали з люті. Здавалося, в англійцеві, що випустив смертельний постріл, вони вбачали особистого ворога.
24 листопада. Одного бійця кулеметної роти на нашому відрізку важко поранило в голову. Іншому, вже з нашої роти, через півгодини піхотний снаряд розірвав щоку.
29 листопада. Наш батальйон вирушив на 14 днів до містечка Кеан, що лежало на марші дивізії і пізніше здобуло страшну криваву славу, щоб зайнятися там навчаннями і насолоджуватися благодатями тилу. В часі тамтешнього перебування я довідався, що мене підвищили до лейтенанта й переводять у другу роту.
В Кеані та сусідніх містечках нас часто запрошували на свої тяжкі пиятики місцеві коменданти, тож ми отримали невеличке уявлення про майже необмежену владу, з якою ці сільські князьки панували над своїми підлеглими й місцевим населенням. Наш ротмістр називав себе королем K., і з'являвся щовечора — під привітання піднятою правицею і грімким «Хай живе король!» — в застільному товаристві, де правив, достоту як примхливий монарх, аж до світанку, караючи будь-яке порушення супроти етикету та свого вкрай заплутаного статуту черговим колом пива. Ми, фронтовики, були новачками і, звісно, нам годі було тут тягатися. Наступного дня, по обіді, вже знову бачили, як він, здебільшого в легкім тумані, їде двоколкою через свої володіння, щоби під рясні узливання Бахусові нанести візити сусіднім «королям» і таким чином гідно приготуватися до вечора. Він називав це «зробити наскок». Одного разу в нього спалахнув розбрат з «королем» села Інші, тож він вислав кінного польового жандарма сповістити про початок ворожнечі. Після численних бойових дій, в часі яких два відділення конюхів з невеличких, зміцнених колючим дротом окопів навіть закидали один одного грудками землі, «король Інші» мав необережність призволитися в їдальні К. баварським пивом, а при відвідинах самотнього місця був зненацька заскочений і взятий у полон. Довелося йому відкуповуватися велетенською боднею пива. Так закінчилися чвари двох володарів.
11 грудня я вирушив на передову, щоб зголоситися до лейтенанта Ветьє, командира моєї нової роти, яка почергово з моєю колишньою шостою утримувала відрізок «С». Застрибуючи в окоп, я вжахнувся від змін, яких зазнала позиція за час нашої чотирнадцятиденної відсутності. Вона осунулася й перетворилася на велетенську, наповнену грязюкою баюру, в якій залога вела понуро-плюскотливе життя земноводних. З тугою мені, вже вгрузлому по самі стегна, пригадалися круглі столи «короля» Кеана. Бідолашні ми фронтові свині! Майже всі бліндажі завалилися, а штольні затопило. Наступні тижні нам довелося майже невпинно працювати, щоб здобутися на сякий-такий твердий ґрунт під ногами. Тимчасово я проживав разом з лейтенантами Ветьє і Боє в одній штольні, зі стелі якої, попри підвішений під нею брезент, крапало, як із лійки, так що джурам щопівгодини доводилося відрами виносити нагору воду.
Коли наступного ранку я, промоклий до рубця, вийшов зі штольні, то не повірив власним очам. Терен, на якому дотепер лежала печать смертельної пустки, набув вигляду ярмарку. Грязюка витіснила мешканців окопів обох сторін на бруствери, і на просторі між колючими загородами вже зав'язався
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В сталевих грозах», після закриття браузера.