Таня Малярчук - Забуття

обов’язково найважливіша деталь цілої картини, навпаки, якась зовсім другорядна, дрібна дрібничка, на яку не звернув би уваги, якби бачив головне.

Так я запам’ятала своє минуле. Другорядні деталі грають у ньому, а точніше, в пам’яті про нього важливішу роль, ніж головні. Головні всі покриті кіптявою. Я не орієнтуюсь у власному житті. Якби хтось перевірив мої знання про мене, то цей іспит я склала б останньою, найгірше з усіх. Сусіди розповіли би більше. Зате я дуже добре пам’ятаю мимовільні погляди, кинуті крадькома, коли сила волі давала збій, страхи, які так ніколи і не справдилися, але досі міцно тримають у своїх лещатах, раптові запахи липи чи розмоченого літнім дощем асфальту — і як я стрімголов по ньому біжу, захляпуючи малинові вельвети багнюкою з калюж. Бажання, від якого йшла обертом голова. Мені хотілося всього. Хотілося все зробити власним досвідом. Чи не цей голод іноді називають молодістю?

Я не втекла, наприклад, дізнавшись, що мій золотоволосий чоловік одружений. Взагалі, було би дивно сподіватися, що статечний викладач університету, без двох хвилин професор, холостякує. Одруження — якась така необхідна початкова фаза, без якої декотрі чоловіки не сміють просуватися соціальною драбиною вгору. Спершу вони мусять одружитися, а вже потім робити решту: будувати кар’єру, видавати книжки, роздумувати над сенсом буття, пиячити з колегами по роботі, одне слово — жити. Такі чоловіки вже народжуються одруженими. Кожна жінка, яка в них закохується, уже від народження мала би почуватися грішницею. Я смутно здогадувалася, що грішу, але напевне цього не знала. Мабуть, тому що не знала, що люблю.

Ми почали регулярно зустрічатися в маленькій затишній кнайпі неподалік університету, щоб поговорити. Це була така гра. Ми тільки говорили. Він сказав мені, наприклад, відразу ж:

— Моя жінка вчила те саме, що й ти тепер.

Я запитала, як її звати, скільки їй років, як вона виглядає. Валентина, на п’ять років старша за мене, гарна.

— Я не сумніваюся, що вона гарна, — запевнила я.

— Так-так, вона дуже гарна.

Більше ми про Валентину ніколи не згадували.

Наші розмови в кнайпі могли тривати годинами, аж до пізньої ночі, доки втомлені кельнери не починали демонстративно перевертати стільці за сусідніми столиками. Тоді ми переливали замовлене вино в одноразовий посуд і ще повільно допивали його у якомусь темному дворику поблизу, сидячи на низьких залізних прутах, якими зазвичай огороджують грядки під будинками. Ніхто не впізнав би в нас студентку й викладача. Ми були більше схожі на меланхолійного поета і фривольну дівицю, падку на солодкі слова, які, втім, так і не були вимовлені. На фривольну дівицю я теж не була схожа в прямому розумінні, бо ніколи не носила коротких суконь із глибоким декольте. Я взагалі ніколи не носила ніяких суконь і мало чим нагадувала дівицю, іменем хіба що.

Але все ж було в мені щось, що його притягувало. Сміливість? Спільний інтерес до літератури? Дотепність? Чи була я дотепна? Що взагалі рухає людьми у напрямку одне до одного? Мусить існувати якийсь механізм, який рухає, або ж принаймні критерій, певна ознака, за якою одна жива істота віднаходить у морі, що кишить багатьма іншими незліченними живими істотами, об’єкт для власних ніжних почуттів.

Іноді ми сиділи і певний час мовчки дивились одне одному у вічі. Він ледь погладжував мою руку на столі, я вдавала, ніби не помічаю. Тоді він ставав у стократ сумнішим, ніж звичайно, його очі блищали, перенісся морщилося, брови супилися, немовби йому дуже шкода за чимось, що він мав і що втрачає. Або чого ніколи не мав. Саме так, це був жаль за чимсь недосяжним. Я швидко віднаходила нову тему для розмови, бо не могла витримувати ці тортури мовчанням і доторками. Реготала і відсмикувала руку. Наша гра тривала далі.

На лекціях ми поводилась, як завжди, войовничо. Він делікатно зачіпав мою неприступну фортецю на задніх рядах, я неделікатно рубала з плеча, він ігнорував, продовжував лекцію, завершував і прощався, непомітним жестом показуючи мені, що сьогодні можемо зустрітися. Я летіла до кнайпи, а він уже там сидів, задуманий, над текою паперів, із кількома книжками під пахвою і келишком коньяку перед носом. Я заходила — і він усміхався. Але якось гірко. Жаль усе більше каламутив його погляд. Він випивав усе більше. Все частіше дозволяв собі різкі висловлювання, а коли я питала, що він від мене хоче, відповідав майже криком:

— Я нічого від тебе не хочу! Я не знаю, чого хочу!

Він був моїм першим читачем. Якось я принесла оповідання, яке написала під впливом наших дивних невтілених стосунків на своєму новенькому комп’ютері. Він узяв рукопис додому й обіцяв подивитися. До писання я не ставилася серйозно, воно було радше дослідженням самої себе, розвагою у нестерпній тузі, але увесь тиждень, чекаючи, що він скаже, я не знаходила собі місця. Дуже хотілося відповідати його очікуванням. Прив’язати його до себе своїм талантом. Показатися в повній красі, яку ззовні, може, було помітно не відразу.

Коли ми знову зустрілися, він урочисто передав рукопис назад і сказав, що йому сподобалося. Прочитав не відриваючись за одну ніч, що аж його домашні злилися, чого це він не спить. Для мене не спати за наших недостосунків було настільки звичною річчю, що його безсоння не справило жодного враження. Зате слово «домашні» — так. Про кого йшлося? Кота? Пса? Дружину? Дітей? Всіх разом?

— Чи є в тебе діти? — раптом здогадалася спитати я.

— Двоє.

Він не дивився на мене, коли це говорив. Я заплакала.

Тієї миті якийсь чоловік підійшов до нашого столика:

— Колего, ти чого доводиш студенток до сліз? Погано підготувалася до семінару?

Я швидко втерлася. Він глухо і непереконливо пробував виправдатися, мовляв, не доводив, сама заплакала, родинні обставини. Я згребла зі столу рукопис і вибігла з кнайпи не попрощавшись. Наша гра закінчилася — це було ясно.

Тоді ж закінчився курс української барокової літератури, і весь мій студентський потік, відітхнувши, радо вступив у значно зрозумілішу і понадміру трагічну сльозливо-романтичну українську літературу XIX століття. Лекції читала така ж понадміру занудна викладачка, імені якої я не пригадую, тільки добродушний співочий голосок і готовність пустити сльозу під «Утоплену» Тараса Григоровича. Ця викладачка ніби сама вийшла з-під Шевченкового пера. Її лекції я безсоромно прогулювала і нічого за це не мала.

Також я не прийшла на іспит з барокової літератури. Вже такий непослух міг мати серйозніші наслідки, аж до виключення з університету, але до виключення справа не дійшла, бо в моїй