Лорен Грофф - Долі та фурії

утримання за рік у шухляду зі спідньою білизною Матильди, поніживши руки серед шовку. Від її ока не сховалося те, що братові шухляди були порожні, що Матильда зателефонувала Саллі минулого місяця, і та відіслала їм трохи готівки. Зараз Рейчел дивилася на вікно першого поверху, в якому вона помітила трохи відсунуту занавіску, півкулака й одне око. Вона уявляла, яка та квартира зсередини: стеля, обклеєна шпалерами, миршаві коти, одноокі коти, безхвості коти, коти з подагричними, розпухлими лапами. Сморід мазі для розтирання суглобів. Миска борщу гріється в мікрохвильовці. Сумна стара жінка в кімнаті. Мамуся швидко прямувала до такого самого майбутнього: крихітний рожевий пляжний будиночок — склеп статуеток і ситцю. Мама любила шум моря, так вона казала Рейчел, але Рейчел ніколи не бачила, щоб вона хоча б побродила берегом. Вона просто сиділа у своєму будиночку, схожому на маленький рожевий акваріум, як риба-причепа, що беззвучно ворушить губами за склом. Бідна мамуся.

Ніколи не постарію, пообіцяла собі Рейчел. Ніколи не сумуватиму. Краще ковтну капсулу ціаніду, накладу на себе руки, як та подружка Лотто, яку всі оплакують. Жити варто, лише коли ти молодий і оточений іншими молодими людьми в чудовому прохолодному саду, пропахлому сміттям, квітами й опалим листям, освітленому гірляндами вогників, прислухаючись до притихлого міста останньої чарівної ночі року.

Зі свого сховку під засохлим кущем за ними спостерігала смугаста кицька старої пані.

Які чудні ці люди, розляглися навколо їжі, як здоровенні коти після полювання. Їй так хотілося підкрастися поближче й розвідати, що там, але їх було занадто багато і вони були такими рвучкими, такими непередбачуваними. Ну ось, маєте: всі раптом схопилися, здійнявши вереск, похапали свої речі й ну тікати.

Досиділися, ясно ж було, що піде дощ. Кицька вловила запах дощу ще задовго до того, як почула його шум. Із миски з табуле випала ложка й пірнула в калюжу, її викинули, забризкану багнюкою від перших крапель дощу. Люди розбіглися. З вікна на рівні землі висунулася рука й вимкнула світло на дереві. У темряві жовтий шнур, звиваючись, вповзав у вікно, наче змія. Голодна кицька спробувала впіймати її, але змія зникла, й вікно зачинилося. Кицька обережно торкнула лапкою краплю жиру на краєчку листка, а потім чкурнула через двір і вскочила до будинку.

Двері відчинилися, і в кімнату застрибнув гоблін. Була дев’ята година вечора, холодно не за сезоном. Слідом за гобліном зайшли міс Піггі, скелет і привид. За ними «місячною ходою» — Альберт Ейнштейн. У Семюела на голові замість капелюха — абажур, картонна коробка, розмальована під тумбочку з журналом і приклеєними до нього двома обгортками від презервативів.

Лотто в тозі, увінчаний позолоченим лавровим листям, поставив своє пиво на столик Семюела й проголосив:

— Привіт! Ти — нічний столик. Столик на одну ніч. Ха-ха.

Убита королева випускного балу прошелестіла повз них, бурмочучи: «Порожні мрії». Самюел сказав:

— Здається, це була моя колишня подружка, — посміхнувся й пішов до холодильника по пиво.

— Відколи це на Гелловін іде сніг? Глобальне потепління, глобальне задубіння, — сказала Луанна, тупаючи черевиками по ротанговій рогожі. Вона була подругою Матильди з галереї, де вони працювали, майстерно загримована під Дору Маар Пікассо, у якої замість щоки було надкушене яблуко. Вона томно поцілувала Лотто, промовляючи:

— О, аве так, Цезарю.

Він занадто голосно засміявся, відсторонюючись. Луанна була ще та штучка. Матильда мало не щодня розповідала про все нові спроби Луанни спокусити їхнього боса, такого собі вирячкуватого товстуна з водевільними бровами на ймення Аріель.

— Навіщо? — дивувався Лотто. — Вона симпатична. Молода. Невже не знайде когось кращого?

Матильда кинула на нього насмішкуватий погляд і пояснила:

— Дитинко, він багатий.

Лотто й Луанна попрямували до Матильди, яка красувалася в костюмі Клеопатри, наминаючи кекс поряд із величезним мідним Буддою на каміні, на якого начепили сонячні окуляри й гірлянду квітів. Лотто вклонився дружині і злизнув крихти з її губ, коли вона засміялась.

— Тьху, — розсердилася Луанна. — Всю гру зіпсували.

Вона пішла на кухню, витягла з холодильника шипучку Zima, похмуро відсьорбнула, скривилася. Вона вважала Лотто недалеким, судячи з розміру його живота й того, що вся квартира була забита вживаними книжками — коли в Лотто був поганий настрій, він тільки й міг, що читати. От смішно, на вигляд він був таким собі здорованем-телепнем, а як відкриє рота, то так і сипле цитатами з Вітґенштайна чи ще когось. Її дратував оцей розрив між тим, ким він здавався, і тією особистістю, яка в ньому таїлася.

Хтось поставив диск групи Nirvana, й дівчата повставали зі шкіряного диванчика, який Лотто підібрав десь надворі. Намагалися танцювати, та щось у них не виходило, й вони завели Thriller знову.

Чоллі, зелений гоблін, підкрався до Лотто й Матильди, п’яний як чіп.

— Я ніколи не помічав, як близько посаджені в тебе очі, Матильдо, і як широко в Лотто. — Він замірився штрикнути двома пальцями в Матильду й промовив: — Хижак, — потім тицьнув у Лотто й сказав: — Жертва.

— Я — жертва, а Матильда — хижак? — здивувався Лотто. — Та ну. Це я її хижак. Її сексуальний хижак, — сказав він, і всі застогнали.

Луанна дивилася на Арні через кімнату. Вона нетерпляче сіпнула рукою:

— Ану, цитьте, хлопці, — скомандувала вона. — Я зваблюю.

Матильда зітхнула й відступила.

— Зачекай. Кого? О, Арні, — презирливо сказав Чоллі. Чи розчаровано? — Та ради Бога. Він же такий дурний.

— Дурний, як перегоріла лампочка, — підтвердила Луанна. — Саме про це я й кажу.

— Арні? — здивувався Лотто. — Арні був найкращий з ней­робіології в коледжі. Він не дурник. Те, що він не вчився в Гарварді, як ти, не робить його дурним.

— Я не знаю. Може, він заспиртував свої мізки, — припустила Луанна. — На останній твоїй вечірці я чула, як він говорив, що Стінг — це його тотемна тварина.

Лотто свиснув через кімнату. Арні в костюмі Халка визирнув із моря дівчат, для яких він робив шоколадне мартіні. Він проштовхнувся до Лотто, поплескав його по плечу. Чоллі й Арні обидва були в зеленому гримі. Коли вони стояли поряд, то являли собою дві версії Халка: Арні — надутого, а Чоллі — проколеного і здутого.

Лотто повідомив Арні:

— Луанна пообіцяла, що переспить із тобою, якщо ти хоч приблизно поясниш, що таке «герменевтика». — І він підштовхнув обох у спальню й зачинив двері.

— Господи, — сказав Чоллі. — Я здох би.

— Вони поки що не вийшли з кімнати, — зауважив Лотто. — Амур і стріли, і тенета має![6]

— Знову Шекспір? — спитав Чоллі.

— Назавжди, — сказав Лотто.

Чоллі пішов. Лотто залишився на самоті. Коли він підняв голову, побачив тільки своє відображення в темних нічних вікнах, черевце, яке утворилося за час цього невдалого літа, полиск скронь, де було його волосся. Три з половиною роки після коледжу, а Матильда й досі сама сплачує рахунки. Лотто сумно потер голову Будди й пройшов повз зграю відьом, які скупчилися над чиєюсь моментальною фотографією з полароїда, неначе викликаючи обличчя із темряви.

Матильда стояла спиною до нього й тихо розмовляла із Сусанною. Лотто пробрався ближче й почув, що вони говорять про нього.

— …краще. Реклама кави у вересні. Батько й малюк у рибальському човні на світанку. Мабуть, маля впало, а Лотто виловив його веслом і врятував йому життя. Наш герой!

Вони разом засміялися, і Сусанна сказала:

— Я знаю! Кава Folgers. Я це бачила. Світанок, хатинка в лісі, дитина прокидається у човні.